Читати книгу - "Шовкопряд, Джоан Роулінг"

— Це ще не кінець,— сказала Робін, намотуючи шарф на шию.— Ми доведемо, що то не вона.

Вона раніше вже казала «ми», коли Страйк зневірювався в собі. Він оцінив підтримку, але думки плуталися від почуття безсилості. Страйк терпіти не міг отак топтатися на периферії розслідування, чекати, поки інші добувають докази, сліди, інформацію. До пізньої ночі він сидів над справою Квайна, переглядаючи записи розмов з причетними, знову роздивляючись фото, зроблені на телефон. Понівечене тіло Оуена Квайна ніби посилало мовчазні сигнали — є у трупів така схильність,— просячи про справедливість і милосердя. Іноді вбиті несуть звістку від свого вбивці, мов табличку, всунуту в мертві руки. Страйк довго вдивлявся в роззявлену порожнечу з обгорілим краєм на місці живота, в мотузки на литках і зап’ястках, в тіло, вительбушене й зв’язане, мов індичка, але хай як старався — не вгледів на фото нічого, чого не помітив би раніше. Кінець кінцем він вимкнув світло і пішов нагору — спати.

Гіркою розрадою стало те, що ранок четверга Страйк просидів у офісі шалено дорогих адвокатів з питань розлучення, яких найняла його клієнтка-брюнетка, на площі Лінкольнс-Інн-Філдз. Страйк радий був хоч так згаяти час, який не міг присвятити розслідуванню Квайновго вбивства, та все одно підозрював, що на цю зустріч його заманили під облудним приводом. Кокетка-клієнтка дала зрозуміти, що адвокат хотів особисто почути від Страйка численні доказів невірності її чоловіка. Страйк сидів поруч з нею за блискучим полірованим столом червоного дерева, де могло вміститися дванадцятеро людей, а вона все говорила «Корморан знайшов» і «Корморан сам бачив, ти ж бачив, так?» і раз у раз торкалася його руки. З ледь прихованого роздратування на обличчі її елегантного адвоката Страйк швидко виснував, що то не він вигадав запросити Страйка. Хай там як, оскільки погодинна оплата сягала п’ятисот фунтів, він нікуди не поспішав.

Вийшовши до вбиральні, Страйк зазирнув у телефон і побачив на крихітних фото, як Леонору заводять до королівського суду Вуд-Гріна, а тоді виводять. їй висунули обвинувачення і повезли геть у поліційній машині. Було багато фотографів від преси, але представники громадськості не прийшли вимагати її крові; нікого, за ким побивалася б громадськість, Леонора не вбила.

Коли Страйк уже заходив до конференц-зали, то отримав повідомлення від Робін:

Є можливість піти до Леонори сьогодні о 6.

Страйк відповів:

Чудово.

— Я подумала,— заявила клієнтка-брюнетка, коли Страйк сів,— що Корморан як свідок — це сильний хід.

Страйк уже показав її адвокату всі ретельно зібрані записи й світлини, що представляли всі таємні фінансові операції містера Бернетта, спробу продати квартиру, викрадення смарагдового кольє. На помітне розчарування місіс Бернетт, ані Страйк, ані адвокат не бачили причин детективу відвідувати суд особисто, зважаючи на якість наданих матеріалів. Власне, адвокат ледь міг стримати обурення тією вірою, яку клієнтка покладала на детектива. Понад сумнів, таємні доторки і тріпотіння вій від багатої жіночки мали б дістатися йому — чоловіку в пристойному костюмі в тонку смужку, зі злегка пересипаним сивиною темним волоссям, а не цьому кульзі, схожому на боксера.

З радістю покинувши розріджену атмосферу, Страйк на метро повернувся до офісу, задоволено зняв у квартирі костюм і порадів, що скоро здихається цієї справи й отримає чек на солідну суму, заради якої і пристав на роботу. Тепер він був вільний зосередитися на худій і сивій п’ятдесятилітній жінці в Голловеї, яку на другій сторінці «Івнінг стендарду», що його Страйк купив дорогою, описали так: «Письменницька дружина-мишка добре управляється з м’ясницьким ножем».

— Ну що — її адвокат задоволений? — спитала Робін, коли він повернувся до офісу.

— Більш-менш,— відповів Страйк і витріщився на крихітну блискучу ялинку на охайному столі Робін. Ялинку прикрашали малесенькі кульки і вогники.

— Нащо? — коротко спитав він.

— Різдво,— відповіла Робін з тінню усмішки і без тіні вибачення.— Хотіла ще вчора поставити, але оскільки Леонорі висунули обвинувачення, настрій був не дуже святковий. Хай там що, я для тебе домовилася про зустріч о шостій. Слід буде взяти документ з фотографією...

— Добра робота, дякую.

— ...а ще я купила тобі сандвічі й подумала, що ти зацікавишся оцим,— провадила Робін.— Майкл Фенкорт дав інтерв’ю про Оуена Квайна.

І вона передала Страйкові пакет сандвічів із сиром і солоними огірками та примірник «Таймзу», розгорнутий на потрібній сторінці. Страйк усівся на пердючий шкіряний диван і поїв, одночасно читаючи статтю, оздоблену подвійним фото. Ліворуч була світлина Фенкорта, який стояв перед заміським будинком єлизаветинської доби. Фотографували знизу, тож велика голова порушувала пропорції менше, ніж зазвичай. Праворуч був Квайн: ексцентричний, з божевільними очима, у трикутному капелюсі з пір’ям, він виступав перед невеликим зібранням у якомусь шатрі.

Автор статті дуже наполягав на тому факті, що свого часу Фенкорт і Квайн були добре знайомі й вважалися рівними за талантом.

Мало хто тепер згадає проривний твір Квайна, «Гріх Гобарта», хоча Фенкорт і досі вважає його добрим зразком квайнівського жанру, який називає «магічним бруталізмом». Попри репутацію людини, яка довго пам’ятає образи, Фенкорт на диво щедро відгукується про творчість Квайна.

«Завжди цікавий і часто недооцінений,— каже він.— Гадаю, критики майбутнього прийматимуть його приязніше, ніж сучасники».

Ця неочікувана щедрість тим більш дивовижна, коли згадати, що двадцять п’ять років тому перша дружина Фенкорта — Елспет Керр — укоротила собі віку, прочитавши жорстоку пародію на свій перший роман. Пародію широкий загал приписав перу близького Фенкортового друга й соратника в літературному бунтарстві — покійного Оуена Квайна.

«Людина м’якшає, сама того не помічаючи,— спливає час, гнів ущухає. Я звільнився від тягаря багатьох почуттів з приводу смерті Еллі в останньому своєму романі, який, утім, не можна сприймати як автобіографічний...»

Страйк пропустив наступні два абзаци, де містилася головно реклама нової книжки Фенкорта, і почав читати з місця, де йому впало в око слово «насильство».

Важко пов’язати Фенкорта, який сидить Переді мною у твідовому піджаку, з образом, що його він описує: панк від літератури, який чув і хвалу, і огуду за вигадливе й розгнуздане насильство у своїх ранніх творах.

«Якщо правий Грем Грін,— писав про перший роман Фенкорта критик Гарві Берд,— і письменнику треба мати в серці крижинку, то Майкл Фенкорт явно має криги вдосталь. Читаючи сцену зґвалтування в „Беллафронті", уявляєш, що в цього молодика все нутро з льоду. Власне, можливі дві опінїі про „Беллафронт" — книжку, понад сумнів, довершену