Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

-          Ну і де твій обіцяний сюрприз?

-          На все свій час. На все свій час... – туманно заговорила Ліна, таємничо посміхаючись.

-          От зараз підійде офіціант, а там і отримаєш свій сюрприз, - Ліна кивнула в сторону молодого хлопця, який якраз до них прямував.

-          Добрий вечір. Готові зробити замовлення? – заговорив він, опинившись біля їх столу.

-          Так, звісно, - відповів чоловік і перечислив їхній вибір страв.

-          Це все? – перепитав ввічливий офіціант.

Чоловік кивнув і хлопець задав ще одне, дивне запитання:

-          Чи принести вам дитяче крісло?

 Ліна спостерігала як спантеличено коханий глянув на спокійного, врівноваженого офіціанта:

-          Яке ще дитяче крісло?

-          За правилами нашого ресторану, якщо за столом маленька дитина, я зобов’язаний запропонувати дитяче крісло, - продовжував офіціант, наштовхуючи на думку, що він перед роботою хильнув чарчину.

-          Яка дитина? Ви щось наплутали, - чоловік перевів збентежено-хмурий погляд з нього на дружину, сподіваючись, що може вона розуміє, що відбувається.

 Ліна сиділа, злегка схиливши голову на бік і безмежно-ніжно усміхалася, скрививши брови в подобі співчутливого жесту.

 Від несподіваного усвідомлення коханий вдихнув і заплющив очі. На обличчі з’явилася посмішка. Він схилив голову і захитав з сторони в сторону.

-          Вітаю вас, сер, - заговорив офіціант і, посміхаючись, завбачливо поспішив виконувати замовлення.

 Чоловік врешті підняв на неї погляд і простягнув руку:

-          Я люблю тебе. Люблю вас обох і ходи сюди, до мене.

 Ліна подивилася в його кохані очі, які світилися радістю і щастям.

 Очі в яких вона тонула.

 Очі в які вона колись закохалася і любитиме завжди.

 В очі небесно-синього кольору.