Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

Виявилося важче, ніж зазвичай, організувати й записати свої думки про Гнійного Риччі. Страйк дуже втомився, горло дерло, міжреберні м’язи боліли від кашлю. Він перечитав решту документу й вирішив, що окрім «наших дій» там небагато цінного. Виправивши кілька друкарських помилок, він прикріпив файл до листа й відіслав Робін.

Тільки з запізненням йому спало на думку, що деякі люди можуть вважати робочі листи в Різдво неприйнятними. Однак Страйк відкинув докори сумління: Робін наразі святкує з рідними й перевірить пошту в кращому разі завтра.

Він узяв мобільний і подивився, чи немає нових повідомлень. Шарлотта більше не писала. Ну звісно, їй же треба дбати про близнят, свого чоловіка і його аристократичну родину. Страйк відклав телефон.

Сил не було зовсім, але від бездіяльності ставало ще тривожніше. Без особливої цікавості він роздивився подарунки, які поклав на стіл: обидва точно були від удячних колег, бо адресувалися йому й Робін. Потрусивши більший пакунок, Страйк виснував, що там цукерки.

Він повернувся до ліжка й подивився телевізор, але постійні згадки про Різдво гнітили, і Страйк вимкнув передачу просто посередині вітання ведучого, який зичив усім глядачам щасливого...

Страйк повернувся до кухні, і в око йому впав важкий проектор і бляшанка з плівкою на підлозі. На мить завагавшись, від підняв важкий пристрій на стіл, розвернув до порожньої стіни кухні й увімкнув у розетку. Тоді зняв кришку з бляшанки й побачив товсту котушку шістнадцятиміліметрової плівки. Дістав її, вставив у проектор.

У голові паморочилося, а ще повсякчас доводилося спинятися і викашлювати мокроту в рушник, тож Страйк майже годину з’ясовував, як працює старий проектор. За цей час він устиг навіть трохи зголодніти. Була вже майже друга. Стараючись не думати про

Сент-Мос, де велика індичка з усіма начинками, мабуть, уже золотисто запеклася, але вирішивши, що хоч якийсь апетит — то знак повернення доброго здоров’я, Страйк дістав з холодильника прострочену курку й овочі, зварив локшини та швидко все обсмажив на сильному вогні.

Смаку він так і не відчував, але друга порція їжі допомогла Страйкові почутися людиною. Розгорнувши пакунок з цукерками, він поласував шоколадом, а тоді увімкнув проектор.

На стіні — у сонячний день зображення було блідим — замиготіла постать голої жінки. На голові в неї був мішок, руки зв’язані за спиною. В кадрі з’явилася чоловіча нога в чорній холоші. Чоловік копнув жінку; та упала навколішки. Чоловік буцав її знову та знову, й ось вона вже не підводиться з підлоги (то був ніби якийсь склад).

Звісно, вона кричала — як тут не кричати! — але звуку не було. Під лівим персом на ребрах збігав тонкий шрам — ніби жінка вже була знайома з ножем. Усі чоловіки на плівці ховали обличчя під шарфами чи балаклавами. Гола була тільки вона; чоловіки лише спускали джинси.

Рухатися жінка припинила задовго до того, як вони з нею закінчили. Але коли вона ще рухалася,— а з численних колотих ран струменіла кров,— у кадрі з’явилася рука чоловіка, який спостерігав за видовищем, але участі не брав. На руці блимнуло щось велике й золоте.

Страйк вимкнув проектор. Його раптом кинуло в холодний піт. Ледь він устиг добігти до ванної, його знудило — і він блював, аж поки не виблював із себе все, а за вікнами горища не почало сутеніти.

30

«Ах, люба пані,— тут рече Пейнім,—

Даруйте хибу, їй причина — шал;

Сей муж неґречний, бо керує ним

Журба нестерпна...»

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Аннабель горлала в старій кімнаті Стівена — по сусідству з кімнатою Робін. Небога кричала більшу частину ночі на Різдво, і Робін не спала разом з нею, а щоб заглушити крик, слухала в навушниках Джоан Мітчелл.

Чотириденне ув’язнення в батьківському домі в Месемі повернуло Робін до химерних лабіринтів мелодій Мітчелл і текстів, у яких вона дивно губилася. Але Марго Бамборо тамувала цією музикою якусь свою потребу — а хіба її життя не було значно складнішим за життя Робін? Підтримувала недужих батьків, любила новонароджену доньку й сумувала за нею, боролася з перехресними течіями й залякуванням на роботі, з чоловіком, який з нею не розмовляв, з колишнім коханцем, який повернувся і казав, що змінився. Що власні негаразди Робін у порівнянні з цим?

Тож Робін лежала в темряві та слухала, як не слухала в поїзді. Так вона розчула чужинську вишуканість у словах, що їх співав прегарний голос. У житті Робін не трапилося божевільних романів, які вона могла б дослідити чи оплакати: тільки один бойфренд і один шлюб, у якому все полетіло шкереберть, і ось вона опинилася в батьківському домі — бездітна двадцятидев’ятирічна жінка, чиє життя плине «у протилежному напрямку, не як усі ми»: іншими словами, рухається назад.

Але тепер у темряві Робін розчула мелодію серед хаосу різнобіж-них акордів. Щойно вона припинила порівнювати цю музику з уже знайомими піснями, з чужих і дивних образів постала сповідь про неприкаяність і недоречність, про те, як складно жити подвійним життям, марно чекати на споріднену душу, прагнути і кохання, і свободи.

Робін аж здригнулася, почувши перші слова восьмого треку: «I'm always running behind the times, just like this train...[4]»

А далі, коли Мітчелл спитала: «What are you going to do now? You got no one to give your love to[5]», очі Робін наповнилися слізьми. На відстані якоїсь милі Метью і Сара разом лежать у ліжку в гостьовій кімнаті в будинку її колишнього свекра, а Робін сама-самісінька тут, у кімнаті, над якою завжди висітиме тінь тюремної камери. Саме тут вона, покинувши університет, багато місяців лишалася між чотирьох стін — наодинці з власними спогадами про чоловіка в масці горили і двадцять найгірших хвилин свого життя.

Відколи вона приїхала, хтось завжди виходить у містечко разом з нею — мовляв, «ти не повинна ховатися». Рідні робили це