Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

Локвуд сидів на почесному місці, передавав повні тарілки, стежив, щоб кожному вистачало наїдків. Я радо спостерігала, що нині він має цілком нормальний вигляд—де й поділась його блідість, рухи знову стали впевнені й легкі. Щоправда, сама я відчувала, що подорож крізь залізне коло нам даватиметься взнаки ще довго — я досі почувалась кволою, а вночі мені снились незрозумілі тривожні сни. Та все це поволі минало, а такого чудового ранку, як нинішній, легко було повірити, що невдовзі все буде цілком гаразд.

Нарешті Локвуд постукав виделкою по молочнику:

— Настав час проголосити тост. Я вдячний усім вам за вашу роботу в Олдбері-Касл. Джордже. Голлі. Квіле. ви здійснили справжній подвиг в інституті. Без вас ми з Люсі просто не вижили б.

Ми підняли склянки з помаранчевим соком, випили, а тоді Локвуд обернувся до мене.

—Люсі, — мовив він,—ти заслуговуєш на особливий тост. По-перше, за те, що повернулась до нас. Агенції «Локвуд і К°» дуже бракувало тебе. А по-друге, за те. що врятувала мені життя, дуже вчасно копнувши ззаду Ротвела. Дякую тобі!

Він уважно дивився на мене. Я спробувала вдати, що хмені байдуже, та все одно почервоніла. А тоді помітила, що всі пильно спостерігають за нами.

— Локвуде, не бентеж дівчину. — мовив Джордж.

Локвуд усміхнувся і жбурнув у нього хлібною скоринкою:

— Річ у тім. що ми всі покладаємось одне на одного. Прибери хоч одного з нас, і всі ми станемо слабші. А коли ми разом, для нас немає нічого неможливого.

— Браво, браво! — озвалася ГЬллі.

— А звідси випливає мій останній тост, — закінчив Локвуд. — За нові обрії! Саме так. бо після Тіні, що крадеться, залізного кола й того, що ми з Люсі побачили на Тім Боці, для мене все змінилось. Між нами кажучи, ми відкрили такі речі, яких раніше навіть не уявляли. Барнс хоче, щоб ми забули про це. та всі ми знаємо, що це неможливо. Навпаки, віднині ми тільки розширюватимемо наші знання, ставитимемо нові питання й шукатимемо на них відповіді. Наші розслідування лише починаються!

Ми ще раз випили й поставили склянки на стіл. Кілька хвилин усі мовчали, слухаючи пташиний спів, що лунав з садка.

— Я хочу дізнатись ось про що, — сказала ГЬллі. — Що саме Тінь, що крадеться, робила на Тім Боці? Стів Ротвел натякав на якусь мету... Той чолов’яга мандрував туди не заради втіхи. Чого йому там було треба? Заради чого він так ризикував? Думаю, це мало бути щось надзвичайно важливе.

— Навряд чи він щось шукав там, — заперечив Джордж, який уже впорався з оселедцем і зараз готував собі останній величезний бутерброд із шинкою. — Це просто могла бути спроба зазирнути в невідоме. Дайте мені залізний обладунок, і я сам охоче вирушу на Той Бік.

— Уявляю, якого розміру повинен бути цей обладунок! Особливо, якщо ти зараз упораєш цей бутербродисько, — засміявся Локвуд. —Можу, щоправда, позичити тобі накидку...

— Шкода, що одна накидка пропала, — зі смутком зауважила я.

Локвуд стенув плечима:

— Що тут удієш... Та й хто знає, що там, у тій кімнаті, можна ще знайти? Повернімось краще до Тіні. Я певен, що той чолов'яга все-таки щось шукав там. Згадаймо Ротвелові натяки. Треба з’ясувати, що ж то була за мета.

— Спочатку треба взагалі розібратись, що там і до чого, — сказав Кіпс. — Як на мене, то я навряд чи щось там зрозумію.

— І я так само, — підхопила Голлі. — Я досі не можу повірити, що ви повернулись додому цілі.

Я не сказала нічого. Уночі, заплющивши очі, я досі бачила чорне небо над чужим, укритим памороззю світом...

— Ось що я думаю, — мовив Джордж, пережовуючи шматок шинки. — Люсі з Локвудом побували в місці, звідки приходять привиди. Принаймні вони бачили декого з цих привидів, готових перейти до нас через проріху між світами. Ми самі зробити такого не можемо, хоч ті з нас, хто має потужний психологічний Зір, здатні вловлювати окремі образи з Іншого Світу. Це моя особиста думка. А тепер Тінь перетинає бар’єр, починає вештатись на Тім Боці — й це вельми непокоїть духів. Бар’єр між нашими світами слабшає. Коли ви побачили Тінь на церковному дворі, то вирішили, що це привид, авжеж? Тобто вона тоді перебувала на Тім Боці, й бар’єр було цілком розірвано.

— Цікаво, чи бачив тоді хто-небудь нас, — перервав його Локвуд. — Шкода, що я нікого не розпитав...

— А мені цікаво інше, — провадив Джордж. — Чи тривожив хтось таким чином духів раніше? Якщо так. — він показав ложечкою для гірчиці на причеплену до стіни малу, де по всій країні розходились колами крапки, що означали місця навали привидів, — то як це вплинуло на Проблему в цілому?

Задзеленчав дзвоник на дверях. ІЬллі. що сиділа найближче до виходу, пішла відчиняти.

— Цю таємницю важко буде розгадати, — пробурмотів Кіпс. — Надто вже вона велика.

— Спокійно, Квіле, — відповів Локвуд. — Така команда, як наша, впорається й не з такою таємницею... — Він трохи посунувся на стільці й запитав: — Хто там. ГЬллі?

Бліда й перелякана ГЬллі повернулась на кухню.

— Двоє відвідувачів, Локвуде, — прожебоніла вона. — Я не могла... не змогла... Одне слово, вони вже тут. Я просто мусила пустити їх.

ГЬллі побокувала. З-за її спини визирала — зі своєю незмінною усмішкою — Пенелопа Фіттес.

Панна Фіттес увійшла до кухні, замалої для такої величної жінки, як господиня найбільшої в Лондоні агенції. Поглянула на рештки нашого сніданку. Одягнена вона була, як завжди, бездоганно—в смарагдово-зелену сукню трохи нижче колін, поверху якої було накинуто темно-брунатне манто.

— Доброго ранку всім, — привіталась вона. — Сподіваюсь. я не завадила вам? Можна мені увійти?

Навіщо було питати, коли вона вже увійшла? Локвуд підхопився:

— Звичайно, звичайно. Будь ласка!

— Я тільки на хвилинку... не треба вставати. Я не хочу турбувати вас. Пробачте, я не сама... — панна Фіттес показала на стрункого молодого добродія з кучерявим волоссям і підстриженими вусиками, який стояв позаду неї.