Читати книгу - "Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб"

– Викинь її! У природі виживає найсильніший!

– Це дресирована ворона.

«Землянко, ти помреш страшною болісною смертю», – читалося в очах Шарашки. Але, як і домовлялись, він тримав дзьоб на замку.

– Дресирована? – з легкою гидливістю уточнила Люся. – Це робить її менш мікробною?

Вона невдоволено подивилася на Віту, Віта – на птицю, птиця – на каталог косметики, що валявсь у найближчому кріслі.

– Леді, ви прекр-расні! – нарешті продекламувала ворона, і це вирішило все.

– Яка гарнюсінька! – засюсюкала Люся, притиснувши огидну заразну істоту до пишних грудей. – Уті-путі, маленька! Уті-путі, солоденька! Хто у нас тут розумниця? Хто розважить діточок? Кому ми зараз протремо лапки спиртом і збризнемо пір’ячко антисептиком? Кому дамо хлібця?

«Мені кінець», – приречено подумала Віта, спостерігаючи, як Люся «розмовляє» і з кігтиками, і з дзьобиком, і з крильцями – з усім, чого торкалися її швидкі пальці.

Однак Шарашка сприйняв люб’язності на подив схвально. Розпластався, мало не воркочучи від задоволення, розпушив пір’я…

«Захоплення цієї дівчини справжнє», – ніби говорив його трохи осоловілий від потоку позитивних емоцій погляд.

Скаржитись іносвітець, схоже, не збирався.

– Готово. – Люся критично оглянула птицю і вирішила, що та досить чиста. – Ходімо до кімнати відпочинку. А що вона ще вміє, Курочкіна? Може, танцює? Чи команди виконує?

– Ви пр-р-рекрасні, леді. – Шарашка не дозволив Віті ляпнути щось на кшталт: «Він здатний на все, лиш би дістати свою порцію обожнювання».

– Ой, стривайте! Спитаю, чи немає алергіків!

Люся залишила партнерів у товаристві одне одного.

– На що ти готовий? Як далеко зумієш зайти?

– Не бійся, землянко. Від мого співу всі будуть у захваті.

– Ти вмієш співати?

– Багато хто співає, не вміючи. Деяких навіть крутять по радіо.

Дізнатись, як у Шаєнні зі співом, Віті не вдалося. Від Шарашки взагалі нічого не було потрібно – ні розмовляти, ні танцювати, ні підкорятися командам. Ручна ворона, яку можна смикати, не боячись зламати, стала кращою з іграшок. Незважаючи на те, що ця конкретна ворона належала до категорії «не ворон», дивитися на це було страшнувато. Здавалося, Шарашка ось-ось позбудеться як мінімум хвоста. Ну або задихнеться від хватки малюка, що вчепився в його шию.

Спочатку птаха поводилася активно – подавала голос, бігала, вимовляла коротенькі слова. Потім притихла, дозволяючи робити з собою що завгодно.

– Задушать, – із жалем сказала Люся. – Не шкода?

З одного боку, Віта здригалася, коли десятки рученят тягли ворону одночасно в різні боки. З іншого – вона не знала, скільки має харчуватися Шарашка, щоб йому вистачило для трансформації. Раптом забравши його звідси зараз, вона все зруйнує?

– Досить! – Люся відібрала у дітвори пошарпану птицю, що вже не подавала ознак життя. – Ну як, було весело?

Багатоголосий хор не хотів відпускати розвагу і переслідував Віту до самого виходу.

– Угробили нещасну, – промовила на прощання Люся. – Вічно з тобою щось не так, Курочкіна. За що не візьмешся – все руйнується. До речі, у нас збір коштів намічається. Ти, як завжди, з нами?

***

18 березня, 21.30

вул. Миру – вул. Волошкова

Потрібний автобус не йшов і не йшов. Віта глянула на годинник і зрозуміла: чекати марно. Треба потрапити в центр, а звідти ходить набагато більше транспорту.

Окружними шляхами вона дісталася до парку, розташованого за дві зупинки від орендованої квартири. Постояла хвилин п’ять, роздумуючи, куди б податися далі, і вирішила не випробовувати долю проти ночі. Завтра буде ясно, що робити. А поки – дім, милий дім, і ніяких іносвітців. Крім Шарашки, звичайно ж, – викидати його трупик в природне середовище ніхто не збирався.

На відміну від Люсі, яка звикла мати справу з земними істотами, Віта сумнівалась, що Шарашці в принципі потрібно дихати. Та й серцебиття – вкрай сумнівний показник для створіння, у якого навряд чи є це саме серце. Ні, тварюку, здатну пробити потрійне пластикове вікно, дитячі рученята не придушать!

Ліхтарі блимали, і через це йти безлюдною вулицею було відверто страшно. Тим паче, попереду намалювалася п’яна компанія, яка з реготом жбурляла порожні пляшки в дорожні знаки. Віта воліла уникати неприємностей, а не розбиратися з ними, тому повернула в парк – на знайому стежку, якою не раз ходила вдень.

– Ти там як, птахо? – поплескала рукою по сумці.

Шарашка навіть не ворухнувся.

Легке занепокоєння кольнуло сильніше. Раптом йому справді зовсім зле?

Попереду виднілась альтанка. Віта поставила сумку на лавку, розстебнула блискавку… Ворона була жалюгідною і безнадійною. Пошарпана грудка пір’я без краплі життя…

«Я його вбила?!» – мимоволі Віта відчула страх, смуток і навіть справжнє горе.

Обережно торкнулася птаха, перевернула на бік… Здається, теплий, хоча і це в разі іншосвітців не можна назвати індикатором стану.