Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

— Слухай, Лео, я мушу пояснити щодо вилазок у підземелля й того, що я там…

— Допоможи мені, — хрипким голосом обірвав його Левко, водночас із приятелем вирішивши за краще припинити гру в ментальні піжмурки.

— Допомогти з чим? — прохання заскочило Сьому зненацька.

— Із головоломкою, — відповів Левко. Семен сторожко подивився у співрозмовникові очі, та не побачив навіть тіні насмішки. — Тобі ж подобається розв’язувати головоломки.

— Я не в’їжджаю, Лео.

Українець знизив голос до ледь чутного шепоту, проте голови не схиляв, щоб ніхто не запідозрив, що вони обговорюють щось справді важливе.

— Мені начхати, про що ви ґелґочете з тим психом, я хочу, щоб ти допоміг утекти.

Семен трохи зблід і смикнув кадиком. Він відвів очі, можливо, щоби поглянути, чи їх ніхто не підслуховує, та ймовірно, не витримавши загостреного погляду Левка.

— Чувак… — сказав росіянин і затнувся. У голові була каша.

Лео виждав секунд п’ять, після чого, збагнувши, що Сьома не продовжуватиме, дістав із кишені зіжмаканий папірець зі схемою.

— Ось тобі вихідні дані: на Паїтіті дев’ятнадцять індіанців, більшість працює в надрах Твердині, решта — на кокаїнових плантаціях. Вони тут найнижча каста. Є шестеро науковців: геолог, хімік, два археологи, здається, історик і хтось на кшталт мовознавця чи спеціаліста з древнього письма. Напевне не знаю, вони рідко з’являються на поверхні. Більш-менш на одній сходинці з ученими в ієрархії розташовуються кухар Марко Молінарі, лікар Мел Барр і пілоти: Віктор Шако, Гордон Лі Купер і Джим Ломбарді. Пілоти, я підозрюю, «котуються» трохи вище, бо Віктор — єдиний, хто, крім стрільців, не носить браслет із локатором. Над усіма стоять четверо ґевалів, колишні найманці з приватної компанії «Blackwater», місцева версія ЦРУ: вони стежать, щоб ніхто не звалив, не базікав зайвого та не виходив на зв’язок із зовнішнім світом. По суті цих хлопців наділено необмеженою владою. Головний над усіма — Джейсон. Перуанці на чолі з Кіспе виступають чимось на кшталт автономії. Мені здається, вони лише формально підпорядковуються Х’юз-Коулману, хоч, як і інші мешканці Паїтіті, не можуть самовільно покидати проект. — Сьома уважно спостерігав, як Левко водить пальцем по намальованій схемі. — Індіанці повний день на роботі, ночують у бараках, що на схід від пірамід. Двоє бійців Кіспе безупинно — й удень, і вночі — несуть вахту на верхній терасі. Обидва озброєні АКМ. Патрулі змінюють один одного що вісім годин: о 12:00 дня, 20:00 вечора й о 4:00 ранку. Один вартовий перебуває в східній частині тераси, наглядаючи за спуском у катакомби та за радаром. Другий сидить на заході — сторожує вертольоти й ангари. Амаро Кіспе, перуанці, що не на чатах, стрільці Джейсона й науковці ночують у Твердині. Єдиний, хто перебуває нагорі протягом ночі, крім мачігуенга та вартових, — це Джейсон. Він живе в хатині, в якій ти мав приємність побувати. Загалом сорок шість осіб. Не рахуючи нас, звісно.

— Звідки ти все це знаєш? — не зміг приховати подиву Семен.

— Я не б’ю байдики, поки дехто обтирає павутиння в підземеллі й студіює довідники з фізики.

— Ти нарвешся. За нами стежать.

Левко скривився.

— Це мені говорить людина, котра, ні з ким не порадившись, полізла в катакомби, а щойно провела півгодини віч-на-віч із психом, який тут усім заправляє?

Росіянин прикусив губу.

— О’кей, чого ти хочеш від мене?

— Допоможи їх усіх нейтралізувати, — Левко ненавидів себе за благальні нотки, що плаксивою скрипкою полискували в голосі. — Весь гарнізон. Хоча б на годину, — без Сьоми йому не впоратись.

Семен несвідомо замотав головою збоку вбік.

— Ти думаєш, це так просто? — не встигли слова випурхнути з рота, як хлопець уже перебирав у голові варіанти «нейтралізації», розмірено, по-шаховому розкручуючи стратегії на багато ходів уперед. «Теоретично, стрільців і перуанців можна заблокувати в підземеллі… вони поза грою…. вчених можна не брати до уваги… як і мачігуенга, попри те, що каменярі сплять на терасі… якщо вдасться, лишаються двоє вартових і Джейсон… Джейсон… який, знову ж таки гіпотетично, може бути відсутнім… у результаті — за інших сприятливих умов — маємо лише двох перуанців…»

А потім він згадав дерево з жовтими квітами.

«Дерево. Чорт!»

— Якби це було легко, я б тебе не просив, — проказав українець.

— Потрібно все гарно зважити, я не можу так одразу щось запропонувати, але…

«ДЕРЕВО!»

— Що «але»? — скинув брови Левко, відчуваючи, що його приятель вислизає, немов слизька рибина, що зірвалася з гачка за півметра від берега.

— Це божевільний задум, і він… нереальний, — Семен лукавив, йому знадобилося п’ять секунд, щоб з’ясувати: теоретично «погасити» гарнізон Паїтіті можливо. І не на годину, як просив Левко, а на час, достатній для підйому в повітря тисячі «Колібрі». — Я не хочу марно обнадіювати тебе. Нам не вдасться. На Сатомі не варто розраховувати, у мене зламана нога, якщо Ґрем поратиметься з «Колібрі», тобі, Лео, доведеться самому контролювати ситуацію на терасі. Якби не мій гіпс, іще можна було б, а… — хлопець опустив очі, відмовка звучала непереконливо.

Левко розвернувся й, не зронивши жодного слова, закрокував геть. Семен дивився йому в спину знеохоченим поглядом, дивився з жалем, проте без бажання гукнути товариша.

Вони обоє розуміли, що проблема не в зламаній нозі.

Сьома не хотів утікати.

C

17 серпня 2012, 17:04 (UTC -5)

Паїтіті

— Для чого ви мене покликали? — Семен ішов назирці за Джейсоном. На чоловікові досі була брудна футболка.

— Щоби показати ось це. Подумав, ти маєш це знати.

Х’юз-Коулман спинився та підніс ліхтар до стіни коридору. Вони із Семеном стояли на десять метрів нижче від входу до Білої кімнати. Біля лівої стіни.

— Що там? — хлопець спочатку нічого не побачив. І лише нахилившись, розрізнив багряно-чорні лінії, що проступали на сірій гранітній поверхні.

— Підійди до мене, — порадив чоловік, — тоді побачиш.

Сьома послухався й моментально розгледів зображення — все відразу, цілком. Так, наче його намалювали спеціальною фарбою, що стає невидимою, припиняючи відбивати світло, як тільки промені потрапляють на неї не під прямим кутом.

— Вау, — не зміг погамувати захоплення росіянин. — Що це?

— Це ти мені скажи, — хитро зиркнув Джейсон.

— Я?

— Так, — чоловік знав, що викарбувано на стіні, втім хотів примусити Семена думати. Так було краще. Так було потрібно.

Сьома ступив крок назад, щоб краще осмислити малюнок. Перед ним постав круг, а точніше — кільце із восьми секторів. Сектори пронумеровано цифрами