Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

Блумквіст одягнувся й вийшов з квартири, поспішаючи через безлюдний і побитий бурею Седермалм до редакції журналу на Ґетґатан. «Якщо пощастить, — думав він, — Андрей спатиме там на дивані». Зандер дуже часто лишався на роботі, не чуючи телефонних дзвінків. Це дуже просто все пояснило б. Але Мікаелова тривога тільки зростала. Відімкнувши двері й погасивши сигналізацію, чоловік здригнувся, ніби сподівався побачити цілковитий розгром. Проте в жодному з приміщень нічого незвичайного він не виявив. Ані найменшого підозрілого сліду. Усю інформацію з його зашифрованого поштовика стерто, як вони й домовлялися. Усе було як слід, от тільки Андрей не спав на дивані, що тепер видавався ще пошарпанішим і пустішим, ніж раніше. Якийсь час Блумквіст просто сидів на ньому, гублячись у здогадах, а потім знову зателефонував Ґранденові.

— Емілю, — сказав він. — Вибач, що смикаю тебе отак посеред ночі. Просто останні події зробили мене якимось параноїком.

— Розумію.

— Твій голос був дещо напружений, коли я говорив про Андрея. Може, є щось таке, чого ти мені не сказав?

— Нічого, крім того, що ти вже знаєш, — відповів Еміль.

— Що ти маєш на увазі?

— Я теж спілкувався зі Службою захисту даних.

— Що значить «теж»?

— А ти хіба не…

— Ні! — перебив його Блумквіст і почув, як на другому кінці лінії дихання поважчало.

Мікаел збагнув, що сталася якась жахлива помилка.

— Розказуй, Емілю, і швидко! — зажадав він.

— Ну…

— Так?

— Мені зателефонувала якась Ліна Робертссон зі Служби захисту даних. Сказала, що говорила з тобою й погоджується підвищити рівень безпеки твого комп’ютера, зважаючи на обставини. Йшлося про деякі делікатні особисті повідомлення.

— Далі.

— Очевидно, її рекомендації були хибні, і це її мучило. Ліна сказала, що їй соромно за свою некомпетентність. Вона хвилювалася, що теперішнього захисту не досить і терміново хотіла зустрітися з тим, хто працював над шифруванням твоїх даних.

— І що ти сказав?

— Що нічого про це не знаю, але бачив, як Андрей щось робив за твоїм комп’ютером.

— Тобто ти порадив їй зв’язатися з Андреєм?

— Я якраз ненадовго виходив у місто, тож сказав їй, що Андрей сидить у редакції і вона може йому туди зателефонувати. От і все.

— Прокляття, Емілю!

— Але вона видавалася досить…

— Чхати я хотів на те, якою вона видавалася. Сподіваюся, ти сказав Андреєві про цей дзвінок.

— Може, й не зразу. Я тепер завалений роботою, як і всі.

— Але ти сказав йому потім?

— Ну, вийшло так, що він пішов з редакції, перш ніж я встиг щось сказати.

— Тоді ти, мабуть, телефонував йому.

— Звичайно, кілька разів. Але…

— Так?

— …він не відповів.

— Окей, — крижаним тоном промовив Блумквіст.

Поклавши трубку, він відразу ж набрав номер Яна Бубланського. Комісар відповів лише з другої спроби. Мікаел, не маючи іншої ради, переказав Янові всю історію. Усе, крім того, де тепер перебувають Лісбет і Авґуст.

Потім він ще сповістив Еріку.

Лісбет Саландер таки заснула, одначе була готова діяти кожної миті. Вона не скидала одягу, навіть своєї шкіряної куртки й черевиків. Крім того, дівчина раз по раз прокидалася чи то від завивань негоди, чи то від Авґустових хлипів крізь сон. Та щоразу вона знову засинала чи принаймні западала в дрімоту, а іноді навіть бачила короткі, але напрочуд реалістичні сни.

Тепер Лісбет снилося, як батько знову б’є матір, і її охопила давня дика лють з дитинства. Відчуття було таке виразне, що дівчина знову прокинулася. Годинник показував третю сорок п’ять, на столику коло ліжка все ще лежали аркуші паперу, на яких вони з Авґустом писали числа. Надворі падав сніг. Проте буря, здається, вщухла. Ніяких дивних звуків більше не чулося — хіба вітер завивав і шелестів десь у деревах.

І все ж Лісбет почувалася тривожно, попервах приписуючи все снові, що ніби сіткою оповив кімнату. За мить вона здригнулася: сусіднє ліжко спорожніло. Авґуст зник. Блискавично й безгучно зірвавшись з ліжка й вихопивши свою «Беретту» з сумки на підлозі, дівчина прокралася до великої кімнати, що виходила на терасу.

Нарешті вона відітхнула. Авґуст сидів за круглим обіднім столом, щось малюючи. Обережно, так, щоб не потривожити малого, Лісбет глянула через його плече й побачила, що то не приклади факторизації цілих чисел і не зображення сцен насильства з боку Лассе Вестмана й Руґера Вінтера. Хлопчик малював шахові клітини, відбиті в дзеркалах шафи, а над ними вгадувалася загрозлива фігура з простягнутою вперед рукою. Убивця набував обрисів. Лісбет усміхнулась і відійшла.

Повернувшись у спальню, дівчина сіла на ліжко, зняла светра та пов’язку й оглянула свою рану, яка видалась їй кепською. До того ж Лісбет досі відчувала слабкість і запамороку. Проковтнувши дві таблетки антибіотиків, вона спробувала ще трохи відпочити. Можливо, вона навіть заснула на кілька коротких хвилин. Їй навіть уявилося, ніби вона бачить у сні Камілу й Залу. А за мить її вже охопило цілком реальне відчуття чиєїсь присутності, хоча вона й гадки не мала, чиєї саме. Надворі била крилами якась птаха, а в кухні важко дихав Авґуст. Лісбет якраз збиралася вставати, аж тут повітря розітнув крик.

Блумквіст вийшов з редакції ще вдосвіта, сподіваючись узяти таксі до готелю «Гранд». Від Андрея, як і раніше, не було ані чутки. Мікаел знову спробував переконати себе, що він надто гостро реагує, а колега от-от зателефонує від якоїсь дівчини чи приятеля. Однак тривога нікуди не зникала. Опинившись на Ґетґатані, він помітив, що надворі знову пішов сніг, а на тротуарі лежить жіночий черевик. Діставши свій «Самсунґ», Мікаел зателефонував Лісбет через програму «Редфон».

Лісбет не відповіла, і чоловік захвилювався ще сильніше. Після другої невдалої спроби він надіслав їй повідомлення через програму «Тріма»: «Каміла напала на твій слід. Тікай негайно!» Потім Блумквіст зловив таксі, яке їхало з боку вулиці Гекенс, і здивовано зауважив, що водій аж здригнувся, побачивши його. Але в ту хвилину Мікаел справді мав небезпечний і рішучий вигляд. Він навіть не відгукнувся на спроби водія зав’язати розмову. Просто сидів ззаду в темряві, тривожно блимаючи очима.

Стокгольм о цій порі був досить безлюдний. Негода стихла, проте на воді все ще біліли гребені хвиль. Блумквіст глянув на готель «Ґранд» на другому боці вулиці, роздумуючи, чи не слід йому махнути рукою на зустріч з паном Нідгемом і їхати просто до Лісбет. Або принаймні послати туди поліційне авто. Ні, вчинити так, не попередивши її,