Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Дурниці. Невже ти не розумієш: Еванс просто парадна постать у цьому підприємстві.

— В торгівлі — так. Але я гадаю, що ця людина має і другий фах…

— Кожен має другий фах. Один у вільні години захоплюється рибальством, другий — поштовими марками, третій — розвідкою. Комерційною, звичайно.

— Ти неможливий.

— Але якщо Еванс має архів, — вів далі я, намагаючись іти під парасолькою Едіт, — і якщо в тому архіві справді є щось серйозне, він не довірить це місцевій людині, такій, як Ван-Альтен.

— Ван-Альтен не тутешній. Він приїхав з Америки. А до Америки емігрував під час війни.

— Звідки ці відомості? — запитав я невдоволено.

— Випадково дізналась, — відказала жінка.

Я збирався щось зауважити з приводу тієї «випадковості», та Едіт випередила мене, шикнувши й раптово зупинившись.

Просто перед нами височів темний фасад «Зодіаку». Це були, власне, чотири старі вузькі будівлі, притулені одна до одної, певно, пізніше переобладнані й з'єднані спільними коридорами. Будівлі мали по три поверхи й лише наріжна, де містився кабінет Еванса, — чотири. Кабінет разом із приймальнею, де сиділа секретарка, займав увесь третій поверх. Очевидно, до горішнього приміщення можна дістатися тільки з кабінету Еванса, бо в приймальні нема й натяку на сходи.

Той четвертий поверх, до якого були прикуті наші погляди, мав тільки два вікна, й обидва щільно затулені важкими залізними віконницями.

— Он дивись, — прошепотіла Едіт.

Справді, у вузькій щілині під віконницями окреслювалася смужка жовтого світла.

— Певно, Ван-Альтен копирсається в архіві, якщо то взагалі архів, — промимрив я.

— Або ж у нього нічне чергування, — докинула моя секретарка.

— Ну, ходімо, — сказав я, — бо знову потрапимо під душ.

Дощ таки несподівано заряснів. І тільки ми зібралися йти, як хряпнули двері «Зодіаку». Темна тінь попрямувала просто на нас. Едіт, видно, впізнала її. То був Ван-Альтен. А смужка світла все ще цідилася з-під віконниць…

Я швидко обернувся спиною до фасаду, обіруч пригорнув жінку і припав до її вуст. І не знаю, винні були ті ласкаві губи чи, може, дощова ніч або розповідь про ялинку для бідних дітей, але обійми мої раптом стали міцні й гарячі, аж поки я не почув, що чоловік поминув нас і вийшов на міст, а трохи згодом Едіт промовила:

— О Морісе! Ти ніколи не цілував мене так.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Я вже казав, що настав вересень. Мені не лишається нічого іншого, як підтвердити попередньо сказане, лише уточнивши, що йдеться про наступний. Минув рік від змальованих вище подій, а я й досі був у Амстердамі й у великому сімействі «Зодіаку», але в той же час так само далеко від мети, настільки далеко, що навіть уявлення не мав, якою вона може бути.

Сиджу в своєму кабінеті й завершую перегляд сьогоденної кореспонденції. Небо за вікном фіалково-сіре від низьких хмар, що нудними вервечками сунуть до моря. Іноді в хмарах одкривається просвіт і звідти вихоплюється сніп сонячних променів, несподівано висвітлюючи якусь позеленілу дзвіницю чи гостроверхий черепичний дах. Потім шари хмар змикаються й надворі знову стає глухо-сіро й похмуро, наче перед смерком.

Моя секретарка сидить на своєму місці, тобто якраз у фокусі мого погляду, коли я підводжу погляд од листів. Вона захоплена якоюсь книжкою, мабуть, з історії кіно. Після «серйозного» джазу це друга пристрасть Едіт, на мій погляд, така ж незрозуміла, як і перша. Дивитися фільми — в тому ще є певний сенс, принаймні як спосіб згаяти дві години. Але гортати цілі томи, щоб довідатися, хто, як і з якою метою робив ці фільми, це вже виходило за межі мого розуміння. І все-таки я легко змирився б з тим тихим божевіллям своєї секретарки, коли б читання не супроводжувалося — задля більшого комфорту — мимовільним демонструванням імпозантних стегон.

Було б несправедливо твердити, що я нічого не роблю. Навпаки, справи йдуть добре, і ми з моїм Клодом Рішаром часто радіємо, як останні дурні, що «Хронос» уже має неабиякий авторитет на деяких ринках і навіть поступово прокладає шлях на Захід. Поміж листів, які лежать переді мною, є кілька досить поважних замовлень, і я кажу собі, що коли б й інші справи посувалися, як оці, я мусив би гукати «ура».

Проте інші справи не посувалися. Мистецтво чекання. Але мистецтво чекання — не гральний автомат. Можеш самовіддано й терпляче ждати поїзд, але якщо ти чекаєш на нього там, де він ніколи не приходить, навряд чи діждешся. Іноді мені спадає на думку, що я саме в такому становищі. Я прижився в «Зодіаку» й гадав, ніби то великий подвиг, а, власне, нема ніякої гарантії, що «Зодіак» не просто торговельна фірма. Навпаки, спостереження дедалі більше переконують мене, що це зовсім звичайне підприємство високого рангу, з діловими зв'язками по цілому світі й з найрізноманітнішими секретами виробництва: пральні машини й холодильники, пилососи й електроплитки, праски й міксери, електричні бритви, фотоапарати, програвачі, радіоприймачі, телевізори і навіть годинники «Хронос». Узагалі є все, крім шпигунства.

Ван-Вермескеркен з головою поринув у свої комерційні справи. Кожен шеф відділу, як і я, може будь-коли ввійти до рудого велетня й не помітить нічого підозрілого. Вожді різного роду апаратури також скніють цілими днями над своїми паперами. Адам Уорнер менше приступний, але і його завдання навряд чи виходить за межі дослідження кадрів. Еванс не займається нічим, крім показних прийомів, підписування договорів і періодичної пиятики з приятелями. Але для голови це і є нормою — нічого не робити.

Коли свого часу я запитав Едіт, звідки вона викопала, що Еванс має другу спеціальність, жінка відповіла:

— Нічого не викопувала. Просто маю очі.

— Я також не сліпий.

— Так, але ти не вештаєшся по архівах і коридорах. Еванс має надто великий особистий персонал як для людини, що нічого не робить.

— Персонал із двох осіб.

— І ще троє-четверо на побігеньках.

Це було слушно, як я зрозумів пізніше. Однак ці троє-четверо виконували обов'язки звичайних слуг. Хазяїн, навіть коли він просто мильна бульбашка, не може обійтися без слуг, маючи розкішний будинок і віллу за містом.

Лишався Райман. Досі він був єдиний ідентифікований ікс. Але що з того? Свого часу встановлення контактів з Моранді здавалося мені великим досягненням. Тепер я маю контакт не з Моранді, а з його шефом, та ще такий контакт, який можна назвати й дружбою. [все-таки, здавалося мені, я приречений до нестями чекати поїзда, якого або не існує, або ж