Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

«Вона чекає на ту ж людину, що й ти, — сказала собі Рейчел. — Може, у неї теж сейфова комірка». Молоді люди трохи за двадцять рідко володіють сейфовими комірками у провінційних банках за двадцять миль від найближчого міста середнього розміру, та, можливо, ця комірка передавалася з покоління в покоління.

«Рейчел, хто передає з покоління в покоління сейфову комірку?»

Вона знову позирнула на дівчину й побачила, що та дивиться просто на неї. Дівчина всміхнулася Рейчел (Підтверджуючи її думку? Торжествуючи? Просто показуючи, що її помітили?) і повернулася до свого ідіотського журналу.

Відчинилися брунатні двері, і на порозі зупинився Манфред Торп у світлій сорочці в тонку смужку, вузькій червоній краватці й темних ділових штанях. Як і казав Браян, він здавався доволі спортивним. Мав темне волосся і темні очі, які їй не сподобались: у них були важкі повіки, хоча, можливо, в нього просто були трохи завеликі для його обличчя очниці. Він поглянув на двох жінок у своїй почекальні й заговорив:

— Міс… — Глипнув на клаптик паперу. — Міс Росовіч?

Рейчел підвелася та пригладила ззаду спідницю, думаючи: «Гаразд, тоді кого, нахрін, чекає вона?»

Коли Манфред Торп провів Рейчел до кабінету, вона потиснула йому руку. Він зачинив за нею двері, і вона уявила, як дівчина в почекальні сягає рукою в сумочку, бере мобільний і пише Недові чи Ларсові повідомлення: «Вона в банку».

Якщо Нед і Ларс стежать за стоянкою з однієї з автівок під величезним цукровим кленом, то тепер вони обшукають стоянку. Браяна вони знайдуть доволі просто: лежати на задньому сидінні машини під полотном не зовсім безпечно. Хтось із них відчинить дверцята, приставить до Браянового чола дуло того глушника і «лясь!» — оббризкає його мізками заднє сидіння. Тоді їм залишиться хіба що почекати, коли Рейчел вийде з банку.

«Ні, ні, Рейчел». Браян знадобиться їм живим, щоб переказати гроші назад на їхній рахунок. Тож Браяна вони не вб’ють.

Але навіщо їм потрібна вона?

— То чим я можу вам допомогти?

Манфред якось чудно дивився на неї, чекаючи, коли вона заговорить.

— Мені потрібен доступ до моєї сейфової комірки.

Він висунув одну шухляду.

— Ну, звісно. Можна, будь ласка, ваші водійські права?

Вона відкрила сумочку й попорпалася в пошуках гаманця. Дістала гаманець. Відкрила. Витягнула фальшиві права й передала йому через стіл.

Манфред на них і не глянув — надто вже захопився її зовнішністю. Щодо його очей вона не помилилася: вони були якщо не жорстокі, то вже точно безсердечні й самозакохані. Він жодного разу не думав про себе та про своє місце у світі не в позитивному ключі.

— Ми вже зустрічалися? — спитав він.

— Я цілком певна, що так, — сказала вона. — Ми із чоловіком орендували цю комірку місяців із шість тому.

Він натиснув на кілька клавіш і поглянув на монітор.

— Це було п’ять місяців тому.

«Як я і сказала, падлюко, — подумала вона, — місяців із шість тому».

— І ви маєте право повного доступу.

Знов удар по клавіатурі.

— Отже, якщо все в порядку, ми можемо провести вас туди.

Він підніс її права до екрана — мабуть, зіставляв підписи, подумала вона, — і примружив очі. Відкинувся на спинку крісла й від’їхав на ньому на дюйм чи два назад. Позирнув на Рейчел, тоді знову на екран, а тоді вниз, на права, які тримав у руці.

У неї стиснулося горло.

А за ним — носові канали.

Кисень перестав надходити й виходити.

У кабінеті було недоречно спекотно, неначе він стояв на вузькому сланцевому виступі над жерлом активного вулкана.

Манфред упустив її права на підлогу.

Схилився набік, не встаючи зі стільця, підняв їх і обтрусив об коліно. Потягнувся до телефона, і Рейчел подумала: може, дістати із сумочки пістолет, наставити його через стіл на нього й наказати йому негайно, хай йому біс, провести її до сраної сейфової комірки?

У якому світі цей сценарій має щасливий кінець, вона гадки не мала.

— Ніколь, — промовив він, тримаючи в руці телефон.

Вона несподівано для самої себе озвалася:

— М-м?

— Ніколь Росовіч.

Рейчел усвідомила, що дуже сильно втягнула до рота нижню губу — мабуть, здавалося, ніби вона заразом втягнула в себе підборіддя. Роззявила рота й поглянула через стіл на Манфреда, чекаючи.

Він знизав плечима.

— Класне ім’я. Звучить гарно, жорстко. — Натиснув на телефоні якусь кнопку. — Спортом займаєтеся?

Вона всміхнулася.

— Пілатесом.

— Воно й видно. — Він заговорив у телефон: — Еш, принеси ключі до кабінету. — Завершив виклик. Повернув їй права. — Мають бути за хвилинку.

Її тіло охопило таке полегшення, наче в неї почав спадати жар, але тут Манфред сягнув у шухляду й мовив:

— Ви тільки підпишіться швиденько.

Він посунув до неї по столі картку для зразка підпису.

— Ви досі ними користуєтеся? — невимушено спитала вона.

— Користуватимемося, допоки старий буде з нами. — Манфред звів очі до стелі. — І дякувати Богові, він з нами, як я повторюю щодня.

— Ну, він усе це створив.

— Він цього не створив. Мій дід створив. Він просто… — Його голос затих. — Байдуже. — Він відстебнув від кишені сорочки ручку Montblanc і передав її через стіл Рейчел. — Якщо ви не проти.

На щастя, вона ще не поклала прав назад у гаманець. Вони лежали на столі біля її ліктя. Минулої ночі вона завдяки двогодинному тренуванню дізналася: навіть коли підпис не догори дриґом — особливо тоді, коли підпис не догори дриґом, — відтворити його можна, лише бачачи його як фігуру. Минулої ночі в неї також виходило найкраще, коли вона повністю окидала його одним швидким поглядом, а тоді відразу, не зволікаючи, бралася його відтворювати. Але то було минулої ночі, за кухонним столом у Вунсокеті, коли на кону не стояло нічого.

«Мене достатньо».

Рейчел поглянула на права, уважно придивляючись до підпису, і приставила кінчик ручки до картки для підпису. Коли вона дійшла до середини підпису, позаду неї розчахнулися двері.

Вона не озирнулась, а дописала.

Ешлі підійшла до Манфредового боку столу й передала чоловікові кільце з ключами. Залишившись поруч із