Читати книгу - "Третій фронт"

— Це жінка! — скрикнув я. — Це Біла вбивця!

Владюша заплакав. Він плакав і усміхався, здається, щасливий, а потім заснув. Ми пропливли ще з десяток кілометрів, потім причалили в очереті й винесли Владюшу. Мовчун відігнав катер і затопив, щоб нас важко було знайти.

— Відпочиваймо, — сказав Бухгалтер і розподілив чергування, щоб ми охороняли Бар-Кончалабу. Я попросився чергувати першим. Читав про цілі натовпи живих мерців, які заполонили всі дороги, прямуючи на Схід. Я знав, що вони переможуть. Владюша знову виграв, і я був до цього причетний. Записував подробиці цього карколомного дня, щоб нічого не забути.

(Більше про Невидимця можна дізнатися в романі «Химери Дикого поля». Про Зрощенців та Озерниць читайте в енциклопедії українського жаху «Сто чудовиськ України»).

Розділ 15

Політична гастрономія

Я прокинувся коли вже світало. Спав частину дня і всю ніч, але досі відчував слабкість. Раніше, коли вивчав чудовиськ, я завжди робив перерви, щоб дати тілу відновити сили. Перебування поруч із потворами дуже виснажує людину, навіть таку треновану, як я. Мені був потрібен принаймні тиждень відпочинку. Але де його взяти? Ми не мали часу, не те що тижня, дня! Кремлядь постійно атакувала й не збиралася зупинятися.

Я озирнувся. Лежав у якийсь халабуді з очерету, яку хлопці зробили наді мною. Десь знайшли соломи, підклали під боки. Укрили шматком брезенту, мабуть, узятим із катера. Піклувалися, щоб я добре відпочив. Я сів, прислухався. Потім визирнув із халабуди. Побачив Георгія, який лежав під кущем і тремтів. Мабуть, змерз. Укрив його брезентом. Поруч з’явився Бухгалтер, притиснув палець до губ. Я кивнув. Бухгалтер прошепотів:

— Нас посилено шукають. Гвинтокрили, катери, всю ніч світили прожекторами. А ще Мовчун. Він тричі відходив. Здається, у нього є телефон і він із кимось розмовляє. Що з цим робити?

— Наглядати.

— А що як він зрадить?

— Ми знатимемо, звідки чекати удару, це вже непогано.

— Він так близько, що ми можемо не встигнути зреагувати на удар.

Я замислився, чи не веде сам Бухгалтер якусь гру. А раптом він зрадив і тепер хоче прибрати Мовчуна, щоб ніхто не завадив ударити по мені слушної нагоди? Не хотілося думати про зраду хлопців, які стали мені наче рідні, але я розумів, що кремлядські тварюки вміли знаходити слабке місце людини й бити по ньому, аж поки людина не опинялася на міцному гачку. Мене важко було схопити, бо у всьому світі в мене не було жодної близької людини. Ну, хіба що Біла вбивця, але спробуй-но її спіймати! Тому мене намагалися вбити. Хлопців було за що чіпляти, і я мусив приготуватися до слабкості будь-кого з них. І Бухгалтер не був винятком. Так, він воював, він втратив ногу, він неодноразово рятував мене й виявляв мужність. Але я знав, що людина завжди може зрадити. Особливо коли стоїть над прірвою. Може хитнутися в будь-який бік, а кремлядь зробить усе, щоб вона хитнулася куди треба.

— Поки що чекаємо, — сказав я, подивившись в очі Бухгалтеру. Якщо він і брехав, то робив це віртуозно. Зрештою, він багато чого робив віртуозно.

— Він повертається, вдаємо, що спимо! — прошепотів Бухгалтер.

— Лягай, — кивнув я.

Бухгалтер упав під кущ. Повернувся Мовчун. Привітався. Уважно подивився йому в очі. Помітив щось дивне в його погляді. Щось таке, чого раніше не було, а тепер з’явилося. Я не хотів вірити в погане, але не міг ігнорувати цю зміну. Коли вивчаєш чудовиськ, не можна відвертатися від проблем — інакше програєш. Треба помічати і реагувати. Лише це запорука успіху. Я показав Мовчуну, щоб підійшов. Не любив залишати заряджену зброю в себе за спиною.

— Що сталося? — спитав я пошепки. — Вони зачепили тебе?

Похилив голову.

— Кремлядь? Прихопили когось важливого? Кохану жінку? Дитину? Кого?

Я бачив як напнулися м’язи на його шиї.

— Мабуть, хочуть, щоб ти вбив мене? Чия потрібен їм живий? Маєш привести полоненого? Але проблема в тому, що їм не можна вірити.

Стиснув кулаки так, що вони побіліли.

— Вони обдурять. Ти потрібен їм, поки я живий чи на волі. А коли я помру чи коли вони схоплять мене, ти станеш для них зайвим. Вони не з тих хлопців, які дотримуються своїх слів. Їм потрібен результат і не потрібні свідки. Розумієш?

Я чув скреготіння його зубів.

— І що ми будемо робити?

Він якось закляк. Я чекав. Ще через двадцять секунд я б завдав іще кілька словесних ударів і переміг би його, переконав не слухати кремлядь, а битися далі, пліч-о-пліч, мститися за рідних, бо якщо вони в руках у тих негідників, то вони мертві або заздрять мертвим. Я зміг би його переконати й почав радіти трохи раніше, ніж треба. Помилився. Але людині подобається вигравати, і мій мозок уже почав виробляти дофамін, щоб нагородити мене за правильне рішення. Я летів і не міг зупинитися.

Мовчун несподівано відштовхнув мене й вихопив пістолет. Перед моїм обличчям з’явилося чорне вічко дула. Він зробив це так швидко, що я, зосереджений на очікуваному тріумфі, не зміг протидіяти. Подумав, що зараз помру. Не боявся. Коли працюєш із чудовиськами, ставишся до власного життя як до випадковості. Ти — труп, якому чомусь дозволили ще трохи пожити. Тепер дозвіл відкликано. Кінець. Постріл. Постріл. Спочатку Бухгалтер у голову Мовчуну, потім Мовчун у голову мені, але його рука смикнулася і куля пройшла поруч, лише дряпнула вухо. Мовчун завалився в мій бік, я обережно поклав тіло на пісок.

— Що сталося, що сталося? — шепотів переляканий Георгій, що виліз з-під брезенту.

— Треба тікати, — сказав Бухгалтер.

— Зараз. — Я став на коліна перед Мовчуном. Він був мертвий, із великою діромахою у голові. Він нічого не чув. І в душу, яка саме зараз мусила відлітати з тіла, я не вірив. Принаймні в те, що в душі є вуха, якими вона чує мої слова. Але я сказав: — Дякую тобі за все, Мовчуне. Ти довго тримався, і в тому, що кремлядь тебе таки зламала, немає твоєї провини. Погано, що все так закінчилося, але добре, що боротьба триває. Ми зробимо все, аби перемогти. Зокрема й за тебе. Спи спокійно, дорогий друже.

Я закрив йому одне око. Друге винесла куля. Забрав пістолет і телефон. І ми побігли. Невдовзі позаду загуркотіли