Читати книгу - "Ім’я вітру"

— Я ж зганьбив тебе перед Фелою, — відповів я. — А ще він продав мені свічку. — Я хитнув головою, намагаючись її очистити. — Ні, віддав мені її.

Обличчя Емброуза виражало крайній подив.

— Погляньте на нього. — Він засміявся. — Цей малий гівнюк п’яний абощо.

— Мене щойно відшмагали! — заперечив я. Мій голос видався пронизливим мені самому.

— Годі! — прокричав Лоррен, височіючи над нами стовпом гніву. Почувши його голос, канцеляри зблідли.

Лоррен відвернувся від мене й злегка, зневажливо махнув рукою в бік столу.

— Ре’лара Емброуза офіційно відсторонено за недбале виконання обов’язків.

— Що? — Цього разу обурення в голосі Емброуза не було вдаваним.

Лоррен насупився на нього, і Емброуз закрив рота. Повернувшись до мене, він сказав:

— Е’лірові Квоуту заборонено доступ до Архівів. — Він різко змахнув долонею.

Я спробував подумати, що можу сказати на свій захист.

— Майстре, я не хотів…

Лоррен кинувся на мене. Його обличчя, досі надзвичайно спокійне, було сповнене такого холодного, страшного гніву, що я мимоволі відступив від нього на крок.

— Ти хочеш? — заговорив він. — Мене не цікавлять твої бажання, е’ліре Квоуте, незалежно від того, був ти введений в оману чи ні. Має значення лише одне — те, що ти зробив насправді. Твоя рука тримала вогонь. Ти й винен. Цей урок має засвоїти кожна доросла людина.

Я опустив погляд на свої ноги, відчайдушно намагаючись збагнути, що ж мені сказати. Які докази я можу надати. Коли Лоррен вийшов із зали, мої свинцеві думки й досі ледь-ледь ворушилися.

— Не розумію, чому мене треба карати за його дурість, — буркнув Емброуз іншим канцелярам, тим часом як я тупо попрямував до дверей. Я здуру розвернувся й подивився на них. Його обличчя було серйозним; він ретельно його контролював.

Але його очі виражали неймовірну втіху, так і сміялися.

— Чесно кажучи, хлопче, — звернувся він до мене, — я не знаю, що ти там собі думав. У члена Аркануму наче ж мало б бути більше розуму.

Я пішов до Їдальні; поки я туди чалапав, мої думки повільно ворушилися. Я незграбно опустив розписку на їжу на потьмянілу бляшану тацю й узяв порцію парового пудингу, ковбаску та трохи звичної квасолі. Кілька разів тупо оглянув залу, доки не помітив Сіммона з Манетом, які, як завжди, сиділи в північно-східному кутку зали.

Ідучи до столу, я привернув чимало уваги. Воно й не дивно, бо відколи мене прив’язали до флагштока й публічно відшмагали, минуло заледве дві години. Я чув, як хтось прошепотів:

— …коли його шмагали, крові не було. Я там був. Ані краплинки.

Звісно, це спрацював налрут. Він урятував мене від кровотечі. Тоді це видавалося чудовою ідеєю. Тепер це видавалося дріб’язковим і дурним. Емброузові ніколи б не вдалося надурити мене з такою легкістю, якби мій підозріливий від природи розум не сп’янів. Не сумніваюся, що я знайшов би якийсь спосіб пояснити все Лорренові, якби мислив нормально.

Діставшись віддаленого кутка зали, я усвідомив правду. Я проміняв свій доступ до Архівів на сяку-таку лиху славу.

Однак робити було нічого — можна було тільки взяти від цього якнайбільше. Якщо після цієї катастрофи я здобув лише певну репутацію, то треба буде докласти всіх зусиль, щоб її покращити. Я пройшов залою до Сіммона з Манетом і поставив на стіл їжу з гордо піднятою головою.

— Немає ж ніякого збору за Сховище, так? — тихо спитав я, опустившись на своє місце й постаравшись не скривитися від болю в спині.

Сім невиразно на мене глянув.

— Збору за Сховище?

Манет зареготав у миску з квасолею.

— Я вже кілька років такого не чув. Коли я працював канцеляром, ми видурювали в першачків по грошику за користування Архівами. Називали це збором за Сховище.

Сім кинув на нього несхвальний погляд.

— Це жахливо.

Манет, обороняючись, виставив руки перед обличчям.

— Ми просто трішечки веселилися, нікому не шкодячи. — Манет оглянув мене. — То це тому в тебе таке понуре обличчя? Хтось забрав у тебе мідяк?

Я хитнув головою. Я не збирався оголошувати, що Емброуз видурив у мене цілий талант.

— Вгадайте, кому щойно заборонили доступ до Архівів, — серйозно промовив я, відірвавши від свого хліба скоринку й кинувши її у квасолю.

Вони безтямно на мене витріщилися. За мить Сіммон висловив очевидну здогадку.

— Гм-м-м… тобі?

Я кивнув і почав їсти квасолю. Справжнього голоду я не відчував, але сподівався, що трохи їжі в шлунку може допомогти мені позбутися млявості після налруту. До того ж я просто не міг знехтувати можливістю поїсти.

— Тебе відсторонили в перший же день? — перепитав Сіммон. — Так вивчати цей твій фольклор про чандріян буде набагато важче.

Я зітхнув.

— Можна й так сказати.

— На який термін він тебе відсторонив?

— Він сказав «заборонено доступ», — відповів я. — Ні про який крайній термін він не говорив.

— Заборонено доступ? — Манет поглянув на мене. — Він уже років дванадцять не забороняв нікому доступ. Що ж ти накоїв? Посцяв на книжку?

— Мене побачили всередині зі свічкою кілька канцелярів.

— Тейлу милосердний. — Манет поклав виделку; його обличчя вперше стало серйозним. — Старий Лор, певно, розлютився.

— Саме так — розлютився, — підтвердив я.

— Що на тебе найшло, що ти пішов туди з відкритим полум’ям? — запитав Сіммон.

— Я не міг дозволити собі ручну лампу, — пояснив я. — Тож канцеляр, який сидів за столом, дав мені замість неї свічку.

— Не може бути, — вимовив Сім. — Жоден канцеляр не став би…

— Стривай, — сказав Манет. — Він був темноволосий? Гарно вдягнений? Із суворими бровами? — Він утрирувано насупився.

Я стомлено кивнув.

— Емброуз. Ми вчора познайомились. Я йому одразу не сподобався.

— З ним важко не зустрітись, — обережно промовив Манет, кинувши багатозначний погляд на тих, хто сидів довкола нас. Я помітив, що багато хто спокійно слухає нашу розмову.

— Хтось мав попередити тебе, що від нього слід триматися подалі, — додав він уже тихіше.

— Матінко Божа, — вимовив Сіммон. — От з ким не треба влаштовувати розбірок…

— Що ж, вони вже почалися, — сказав я. Я почав мало-помалу вертатися до свого звичного стану — у голові трохи проясніло, а втома дещо спала. Чи то зникали побічні ефекти налруту, чи то мій гнів поволі розвіював імлу виснаження. — Він дізнається, що я можу помірятися силами з найкращими. Він пошкодує, що взагалі зі мною зустрівся, а тим більше — що вліз у мої справи.

Сіммон, здається, трохи збентежився.

— Дуже не раджу погрожувати іншим студентам, — промовив він зі смішком, ніби намагаючись обернути мої слова на жарт. А тоді він сказав уже тихіше: — Ти не розумієш. Емброуз — спадкоємець баронства у Вінтасі.