Читати книгу - "Все королівське військо"

— А таки ні,— підтвердив Хазяїн.— Я й на поріг його не пустив.— Він кивнув на зачинені двері позад мене.— Сказав, як захочу його бачити, то сам пришлю по нього, а тепер хай забирається під три чорти. Але ти…— і він тицьнув пальцем на Малюка,— ти…

— Я думав…

— Ти думав мене обвести, хотів, щоб я купив його. А я не збираюсь його купувати. Я його розчавлю. І так уже накупив задосить сучих синів. Розчавиш такого, та й по всьому, а купиш — то ще гадай, чи надовго ти його купив. Ні, годі з мене, накупив уже донесхочу. Даремно я й тебе не розчавив. Але я гадав, що купую тебе назавжди. Що ти боятимешся мене.

— Та що ви, Хазяїне,— сказав Малюк.— Що ви, Хазяїне, це ж несправедливо, ви ж знаєте, як ми всі до вас… Та й взагалі… І не тому, що боїмося, а…

— А слід би боятися, ой слід,— мовив Хазяїн несподівано тихо й лагідно. Як ото мати над колискою дитини.

Одначе Малюка від тих слів ще дужче пройняв піт.

— Ну, а тепер забирайся! — звелів Хазяїн, уже цілком недвозначним тоном.

Я подивився на двері, що їх квапливо причинив за собою Малюк, і сказав:

— Отакий ти ласкавий до своїх виборців.

— Хай йому чорт,— мовив Хазяїн і повалився назад на шкіряну канапу, відсунувши вбік розкидані світлокопії.

Він потягся рукою до коміра, покрутив гудзика, а тоді нетерпляче рвонув його з м’ясом і смикнув донизу вузол краватки. Тоді покрутив з боку в бік своєю масивною головою, ніби комір душив його.— Хай йому чорт,— повторив він майже ображено,— невже він не може зрозуміти, що я не хочу, щоб він стромляв свого носа в це діло? — І знову відсунув від себе світлокопії.

— А чого ж ти сподівався? — спитав я.— Тут ідеться про шість мільйонів. Де ти бачив, щоб мухи не летіли до маслоробки, коли збивають масло?

— До цього масла хай не потикається.

— Він керується елементарною логікою. Як видно, Ларсон ладен продати Макмерфі. За підряд. Він тямущий будівельник. І він…

Хазяїн рвучко сів на канапі, пильно поглянув на мене й запитав:

— То й ти такої заспівав?

— Я тут ні до чого,— відповів я, знизавши плечима.— Про мене хоч сам будуй свою лікарню, голіруч. А я лише сказав, що з погляду Малюка його дії цілком логічні.

— Невже ти не розумієш? — запитав Хазяїн, вдивляючись мені в обличчя.— Хай тобі чорт, невже й ти не можеш зрозуміти?

— Я розумію те, що мені зрозуміло.

— Невже не можеш зрозуміти? — повторив Хазяїн, підхоплюючись з канапи.

І в ту ж мить, як він став на ноги й ледь помітно хитнувся, я збагнув, що він напідпитку. А він підступив до мене, схопив рукою вилогу мого піджака, легенько шарпнув мене і, втупившись мені в обличчя,— тепер, зблизька, я побачив, що очі його налиті кров’ю,— знову запитав:

— Невже й ти не можеш зрозуміти? Я будую найкращу в країні, найкращу в світі лікарню і не дам такій паскуді, як Малюк, лізти в це діло своїми брудними лапами. Я назву її лікарнею Віллі Старка, і вона стоятиме ще довго по тому, як я помру й піду в непам’ять, і ти помреш, і всі ті сучі сини помруть, і кожен, кому треба, зможе прийти туди, навіть не маючи й цента в кишені, і…

— …і проголосувати за тебе,— докинув я.

— Мене вже не буде на світі,— сказав він,— і тебе не буде, і мені начхати, проголосує він за мене чи ні, а він зможе прийти туди і…

— …і благословити твоє ім’я,— докінчив я.

— Під три чорти! — Хазяїн зібгав мою вилогу у великому кулаці й добряче труснув мене.— То ти насміхатися!.. Ану перестань шкіритись… перестань, а то…

— Слухай,— сказав я йому,— я до тих твоїх холуїв не належу, отож посміхаюсь, коли мені хочеться.

— Джеку… ах ти ж чорт, Джеку… та я ж не хотів… а ти стоїш і шкіришся. Хай тобі чорт, невже ти не розумієш? Невже не розумієш?..— І, далі тримаючи мене за вилогу, він присунув до мене своє велике обличчя й уп’явся очима мені в очі.— Ну, кажи! Невже ти не розумієш, що я не дозволю тим мерзотникам паскудити своє діло? Лікарню Віллі Старка! Невже не розумієш? А на чолі її я поставлю таку людину, що кращої годі й шукати. Будь певен! Кращих і не буває. Атож, сер, навіть у Нью-Йорку кажуть, що це саме той, кого мені треба. І ти, Джеку, ти…

— Що таке? — озвався я.

— Ти залучиш його.

Я вивільнив свою вилогу, розгладив її і повалився в крісло.

— Кого це «його»? — запитав я.

— Доктора Стентона,— відповів Хазяїн.— Доктора Адама Стентона.

Я мало не вискочив з крісла. На сорочку мені посипався попіл сигарети.

— І давно в тебе ці симптоми? — спитав я.— А рожеві слони тобі не ввижаються?

— Ти залучиш Стентона,— відповів він.

— У тебе галюцинації,— сказав я.

— Ти залучиш його,— суворо повторив Хазяїн.

— Хазяїне,— сказав я.— Адам мій давній приятель. Я знаю його, як рідного брата. Він ненавидить тебе з усіма тельбухами.

— А я й не прошу, щоб він мене любив. Я прошу його очолити мою лікарню. Любити мене нікому не обов’язково. Навіть тобі.

— Ми всі вас любимо,— мовив я, наслідуючи Малюка Даффі.— Ви ж знаєте, як ми всі до вас…

— Залучи його,— сказав Хазяїн.

Я встав, потягся, позіхнув і рушив до дверей.

— Піду вже,— мовив я.— Завтра, коли в тебе проясниться в голові, я послухаю, що ти мені скажеш.— І зачинив за собою двері.

Та й завтра, коли в голові у нього прояснилось, я почув те саме: «Залучи Стентона».

Отож я подався до тісної і занедбаної чернечої келії, де серед усього того безладу, навалених на крісла книжок та паперів, поряд з брудною чашкою із засохлою кавовою гущею, яку не прибрала кольорова служниця, глузливо вишкіряло зуби чудове фортепіано,— і друг мого дитинства зустрів мене так, наче він не був Знаменитістю, а я — Невдахою (обидва слова з великої літери), поклав руку мені на плече,