Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Перед їхніми очима постала метушлива сцена.

Люди бігали сюди-туди під невпинною зливою, метушилися з блакитними пластиковими мішками, у які запихали свій злиденний скарб. Чоловіки зганяли докупи худобу, щоб утримати її під навісом. Діти плакали, вхопившись за ноги матерів, а новонароджених малюків матері тримали прив’язаними до спини в кольорових тканих гамаках.

Першої миті в Маркуса виникло враження, що ніхто не знав до пуття, куди бігти.

Отець Еміль відгадав його думки й уповільнив крок, щоб пояснити:

— До вчорашнього дня тут були повстанці, а вже завтра вранці сюди прийдуть війська й займуть їхнє місце. Але не як визволителі. Вони палитимуть домівки та провізію, щоб вороги не змогли знайти запасів, якщо раптом повернуться. І уб’ють усіх під надуманим приводом, що населення буцімто підтримувало ворогів. Це стане уроком для сусідніх селищ.

Маркус, поки роззирався довкола, підвів голову й нашорошив вуха — йому здалося, ніби він щось почув. І справді: крізь невпинний шум дощу й пронизливі крики малечі він почув спів, що лунав з великої дерев’яної будівлі. Із середини соталося жовтувате світло.

Церква.

— Не всі покинуть селище цієї ночі, — уточнив отець Еміль. — Старі та малі залишаться тут.

«Ті, хто не в змозі втекти, залишаться, — повторив подумки Маркус. — І невідомо, який жах на них чекає».

Отець Еміль вхопив його за лікоть і струснув:

— Ти чув, що сказав пілот? Він довго не чекатиме, нам слід поквапитися.

Вони знову опинилися за селищем, але вже з протилежного його боку. По дорозі отець Еміль залучив до справи кількох чоловіків на допомогу. Ті несли заступи й смолоскипи.

Разом вони дійшли до невеликої долини, що колись, напевно, була руслом давно пересохлої річки. На одному зі схилів побачили дві могили.

Невеликий цвинтар з трьома хрестами.

Отець Еміль сказав щось мовою, яка нагадувала суахілі, і чоловіки взялися копати. Потім він передав заступа Маркусові, і вони вдвох теж долучилися до роботи.

— Ківулі нашою мово означає «тінь», — промовив священник. — Селище дістало назву від річки, яка інколи тече долиною. Навесні річка з’являється після заходу сонця, щоб зникнути наступного ранку — мов тінь.

Маркус збагнув, що той феномен певним чином був пов’язаний із якимись особливостями місцевого ґрунту.

— Двадцять років тому отець Абель наказав, щоб ці могили розташували подалі від цвинтаря селища, на оцій ділянці, де влітку немає рослинності. І пізніше він назвав її Садом мертвих.

Карстовий ґрунт був найкращим місцем для консервації тіл, захищаючи їх від тління. Такий собі натуральний морг.

— Коли цих трьох дівчат убили, у нас не було ніякої можливості провести розслідування. Але отець Абель знав: настане день, коли хтось прийде, щоб дізнатися. І тоді цей хтось — хай ким би він був — обов’язково захоче побачити тіла.

І цей день справді настав.

Одне з тіл ексгумували раніше за інші. Маркус покинув заступ і підійшов до ями. Дощ, що лився з неба, швидко заливав її, але рештки тіла були загорнуті в пластик. Маркус став на коліна в багнюку й розірвав пластик руками. Отець Еміль передав йому смолоскипа.

Підсвітивши, Маркус побачив, що тіло справді добре збереглося в тій вапняній колисці. Перетворилося на своєрідну мумію. А тому навіть через двадцять років кістки досі були цілі, покриті залишками одягу, що скидався на темний пергамент.

— Їм було шістнадцять, вісімнадцять і двадцять два роки, — повідомив отець Еміль, маючи на увазі жертв, — ця найперша й наймолодша.

Однак Маркус ніяк не міг збагнути, від чого вона померла. Тоді він наблизив смолоскипа у пошуках ран чи переломів кісток. Помітив дещо таке, що його вразило, але тієї миті дощ загасив полум’я.

«Цього не може бути», — сказав він подумки. Негайно попросив другого смолоскипа. А коли побачив, відсахнувся від ями та впав на спину.

Так і лежав, загрузши руками та спиною в багнюці, із заляпаним обличчям, на якому застигла недовіра.

Отець Еміль підтвердив його здогадку:

— Голову відтяли цілком, так само як руки й ноги. Цілим залишився лише тулуб. Кінцівки та голову порозкидали навколо, дівчину роздягнули, а одяг пошматували на клапті.

Маркусові забило дух, а дощ лив на нього, заважаючи міркувати тверезо. Він уже бачив раніше таке тіло.

Hic est diabolus.

Молода черниця-самітниця, розчленована в лісі Ватиканських садів.

«Диявол тут», — подумав він. Чоловік із сірою сумкою через плече, якого зняла телекамера спостереження, той, на якого він безуспішно так довго полював, побував у Ківулі за сімнадцять років до злочину у Ватикані, після якого минуло вже три роки.

— Корнеліус ван Бурен, — сказав він отцеві Емілю, пригадавши ім’я нідерландського місіонера, який, напевно, здійснив оті вбивства, — у селищі залишився хтось із тих, хто його знав?

— Минуло багато часу, середня тривалість життя тут дуже коротка.

Однак потім подумав і додав:

— Є одна стара. Одна з убитих дівчат доводилася їй онукою.

— Мені треба з нею поговорити.

Отець Еміль збентежено вирячився на нього:

— А як же гелікоптер?

— Ризикну. Відведи мене до неї.

Вони підійшли до церкви, і отець Еміль увійшов першим. Усередині вздовж стін лежали хворі на холеру. Родичі покинули їх, щоб самим урятуватися, і тепер про них піклувалися особи похилого віку. Над цією сумною сценою височіло велике дерев’яне розп’яття, установлене на заповненому свічками вівтарі.

Старі співали для молодших. У тому співі вчувалися самі лише смуток і ніжність. Тож здавалося, що всі вже давно змирилися з власною долею.

Отець Еміль пішов на пошуки жінки і знайшов її в кінці нави. Вона доглядала за хворим юнаком: клала йому на чоло змочені в холодній воді шматки тканини, щоб збити жар. Священник кивнув Маркусові, запрошуючи підійти. Вони разом присіли поряд з нею. Отець Еміль щось сказав жінці їхньою мовою. Стара перевела погляд на чужинця, уважно вивчаючи його своїми великими, пронизливими карими очима.

— Вона поговорить з тобою, — промовив отець Еміль. — Що ти хочеш, щоб я в неї запитав?

— Чи вона щось пам’ятає про ван Бурена?

Священник переклав запитання. Жінка подумала