Читати книгу - "Академія Мірравель. Проти вітру, Анна Потій"

Ми їли, розмовляли, сміялися, дозволяючи собі повністю розчинитись у цій сонячній безтурботності. Десь у гілках щебетали птахи, стежкою пробіг юркий заєць, а повітря ставало ще теплішим, наповнюючи тіло приємною розслабленістю.

Я тримала в руках чашку з ароматним трав'яним чаєм і, заплющивши очі, насолоджувалася ароматами лісу. У такі моменти здавалося, що весь світ — це лише ми, літній ліс та тепле сонце над головою.

Допивши чай, я дістала з сумки велику пляшку із золотавим вмістом.

— А ось і те, що зробить наш пікнік по-справжньому розслаблюючим, — з усмішкою оголосила я, похитуючи пляшкою.

Ніда зацікавлено підвелася на ліктях.

— Що це там в тебе, Кетто?

— Лимонний лікер, — відповіла я, задоволено усміхаючись. — Домашній. Сама приготувала.

Дем недовірливо глянув на мене, а потім на пляшку.

— Впевнена, що його можна пити?

— Ображаєш! Це хороший лікер. Їх я вмію варити. Трохи солодкості, трохи кислинки, дрібка спецій…

Я розлила янтарну рідину в невеликі чашки, які завбачливо захопила з собою. Легкий цитрусовий аромат відразу наповнив повітря.

— За наш чудовий день! — запропонувала Ніда.

Ми цокнулися, і я зробила ковток. Лікер був м'який, солодкий, з легкою кислинкою, а тепло від нього приємно розлилося по тілу.

— Ох, так, це те, що треба, — погодився Дем, задоволено усміхнувшись. — Шкода, що з їжею в тебе так добре не виходить.

— Для їжі є ти, коханий, — я підморгнула Дему.

Побачивши, що ми розпиваємо лікер, до нас підбіг Нейд, сподіваючись, що і йому перепаде ковток.

— А мені? — почав просити він.

— А тобі наллємо через 10 років, — Ніда була непохитна. Вона знала, що їй добряче влетить від батьків, навіть якщо вона дозволить маленькому братові зробити хоча б ковток.

Нейд смішно насупився, склавши на грудях руки, він намагався нас гіпнотизувати своїм суворим поглядом, але ми лише дружно розсміялися у відповідь.

— Гаразд, прийду за 10 років, — пробурчав він. — Нікуди не йдіть.

— Куди ж ми подінемося? — Ніда мало не подавилася лікером від сміху. — Так тут і сидітимемо 10 років, поки ти не подорослішаєш, малявко!

Кинувши в нас ще один сердитий погляд, Нейд втік на другий кінець галявини ловити метеликів.

Ми ще трохи посиділи, потягуючи лікер, говорячи про всякі дрібниці, поки Дем раптом не підвівся і не потягнувся до своєї гітари. А я все гадала, навіщо він її сюди притяг. Останні кілька днів я бачила, як він закривався в одній із кімнат і щось там награвав, але від моїх розпитувань лише відмахувався.

— Якщо вже у нас такий день, — сказав він, перебираючи пальцями струни, — заспіваю вам дещо. Сам написав.

Перший акорд пролунав м'яко, наче продовжуючи цей лінивий літній день. Я усміхнулася, влаштувалася зручніше і з цікавістю почала слухати його пісню. Музика заповнила лісову галявину, змішуючись із шелестом листя і далеким щебетом птахів, і Дем, дивлячись мені в очі, почав співати пісню, присвячену мені.

З тобою непросто, з тобою так тяжко,
Не хочеш ти чути мене.
Але в очах твоїх відображення щастя,
Яке для мене живе.
Хай ніч зараз темна,
Та світанок настане
Для нас, як приходив завжди.
В одному я певен:
Тебе я кохаю,
Ти тільки геть не біжи.

Так сильно кохаю, шалено, безмежно,
З тобою лиш бачу майбутнє.
Але ти уперта і така незалежна,
Що я вже не знаю, як бути.
Ти хаос і спокій, моя ніч і світанок,
Для тебе в моєму серці оселя.
З тобою я хочу починати свій ранок,
Без тебе мій світ лиш пустеля.

Твоя впертість — як полум'я, що не згасає,
І я, мов метелик, на нього лечу.
Та тільки все рівно тебе я кохаю,
Навіть коли про це я мовчу.
Тебе не змінити,
Тебе не здолати,
Хоч що тобі не кажи.
Ти йдеш проти вітру,
Але тебе я кохаю,
Ти тільки геть не біжи.

Так сильно кохаю, шалено, безмежно,
З тобою лиш бачу майбутнє.
Але ти уперта і така незалежна,
Що я вже не знаю, як бути.
Ти хаос і спокій, моя ніч і світанок,
Для тебе в моєму серці оселя.
З тобою я хочу починати свій ранок,
Без тебе мій світ лиш пустеля.

Коли пісня стихла, то над галявиною повисла тиша. Чувся тільки тихий шелест вітру, навіть птахи замовкли.

— Деме, ти думаєш, це дуже романтично співати про недоліки дівчини? — Ніда не стрималася від уїдливого зауваження.

— Ти як завжди помічаєш лише погане, Нідо, — пробурчав Дем, відкладаючи гітару. — А про кохання ти навіть не почула.

— От якби ти заспівав тільки про кохання, я б нічого не казала.

— Я заспівав, що в мене на душі. І взагалі, Нідо, твоєї думки я не питав. Пісня для Кетти.

Я присунулася до Дема і поцілувала його. Нехай Дем справді не оминув мої недоліки, але він співав про них без негативу. Тож мені сподобалося. Ніхто раніше мені пісень не присвячував.

— А мені подобається.

— Ну ось. А все інше не має значення, — Дем поцілував мене у відповідь.

Мені хотілося розчинитись у ньому, щоб нікого поряд не було і цілувати нескінченно довго, але… ми були не одні.

— Скільки можна цілуватися?! — прокричав над нашими головами Нейд, псуючи всю романтику. — Ідіть у свою кімнату!

— До кімнати далеко, — відмахнувся від нього Дем. — Сам іди кудись, якщо не подобається.

— Ось зараз як піду! — Нейд знову насупився, викликавши в нас черговий напад сміху. Ця дитина страшенно смішно виглядала, коли супилася і сердилася. — То до самого ранку шукатимете мене в лісі!

— Стояти! — крикнула йому Ніда, намагаючись схопити за руку, але Нейд спритно вивернувся і, регочучи, побіг далі, показуючи нам язик. З цим хлопчиськом точно не занудьгуєш.

— Не кричи на нього, Нідо, — Дем як завжди з докором глянув на мою подругу. Він не схвалював, що Ніда постійно сварить молодшого брата, вважаючи, що так вона лише провокує його на витівки. — Нейд не дурень, углиб Зачарованого лісу він не втече.