Читати книгу - "Чорнильне серце"

— З твоєю донькою все гаразд, — сказав Фарид. — І твою записку вона одержала, хоч її й замкнули на горішньому поверсі в Каприкорновому будинку. Але Ґвін чудово вміє лазити, навіть краще, ніж Вогнерукий, а це щось та означає!

Він почув, як Чарівновустий з полегкістю зітхнув — так, ніби з плечей йому камінь спав.

— Я навіть відповідь приніс. — Фарид випустив із заплічника Ґвіна, притримав його за хвіст і відв’язав від нашийника записку Меґі.

Чарівновустий розгортав папірця так обережно, наче боявся постирати пальцями літери.

— Папір форзацний, — пробурмотів він. — Певно, вирвала з якоїсь книжки.

— Що вона пише?

— Хіба ти не пробував читати?

Фарид заперечливо похитав головою й дістав з кишені штанів окраєць хліба. Ґвін заслужив винагороду. Але тваринка зникла. Мабуть, чкурнула кудись відсипатися після безсонного дня.

— Ти не вмієш читати, чи не так?

— Не вмію.

— А втім, це письмо однак мало хто вміє читати. Те саме, яким написав записку і я. Адже ти бачив, воно не до снаги навіть Елінор. — Чарівновустий розгладив аркушика (він був блідо-жовтий, як пісок у пустелі), почав читати й раптом різко підвів голову. — О Боже! — пробурмотів він. — Ще й це!

— Що таке?

Фарид сам відкусив хліба, що його припас для куниці. Хліб зачерствів, пора було вкрасти свіжого.

— Меґі також уміє! — Чарівновустий недовірливо похитав головою й знов утупився в записку.

Фарид, спершись на лікоть, трохи підвівся в траві.

— Я вже знаю, там про це тільки й балачок… Я підслухав. Вони кажуть, буцімто дівчинка вміє чаклувати, як і ти, і що тепер Каприкорнові вже не треба чекати на тебе. Тепер ти йому не потрібен.

Чарівновустий поглянув на хлопчину так, немовби самому йому таке ще навіть на думку не спадало.

— Це правда, — буркнув він. — Тепер вони її нізащо не відпустять.

Він перевів погляд на літери, що їх написала донька. Фаридові вони здавалися зміїними слідами на піску.

— Що вона ще пише?

— Що вони схопили Вогнерукого й що вона повинна вичитати того, хто його вб'є. Уже завтра ввечері. — Чарівновустий опустив записку й провів долонею по голові.

— Так, про це я теж чув. — Фарид зірвав травинку і пощипав її на дрібненькі шматочки. — Вони, мабуть, зачинили його в склепі під церквою. А що в цій записці ще? Твоя донька не пише, кого вона має вивести Каприкорнові?

Чарівновустий похитав головою, але Фарид бачив, що той щось приховує.

— Можеш спокійно сказати мені правду! Ката, еге ж? Чоловіка, який добре вміє відтинати голови.

Чарівновустий мовчав, так ніби нічого й не чув.

— Я таке вже бачив, — промовив Фарид. — Отож можеш розповідати мені відверто. Якщо кат добре тримає в руках меча, все відбувається досить швидко.

Якусь хвилю Чарівновустий ошелешено дивився на хлопця, нарешті похитав головою й промовив:

— То не кат. Принаймні не такий, що з мечем. То взагалі не людина.

— Не людина? — Фарид зблід.

Чарівновустий хитнув головою. Якийсь час він не міг промовити й слова. Нарешті глухо сказав:

— Його називають Привидом. Не пригадую вже, якими словами того Привида описано в книжці, пам'ятаю тільки, що я уявляв його істотою з розпеченого попелу — гарячою, сірою і без обличчя.

Фарид не зводив з Чарівновустого погляду. На мить він навіть пошкодував, що спитав про Привида.

— Ті чорні куртки… Вони всі такі раді… дочекатися не можуть страти, — розповідав він, затинаючись, далі. — Ходять там такі задоволені… І жінку теж хочуть стратити — ту, з якою бачився Вогнерукий. За те, що вона намагалася знайти для нього книжку.

Розповідаючи, Фарид босою ногою колупав землю. Вогнерукий спробував був навчити його взуватися — через змій, однак у черевиках хлопчина почувався так, ніби йому хтось стискав у кулаку пальці ніг, і зрештою він ті черевики спалив.

— Яку жінку? Одну з Каприкорнових служниць? — Чарівновустий звів на Фарида запитливий погляд.

Той кивнув головою й почухав босу ступню. Її всю покусали мурашки.

— Вона не розмовляє — німа, як риба. Вогнерукий носить у заплічнику її знімок. Вона, мабуть, уже не раз йому помагала. А крім того, він, здається мені, в неї закоханий.

Фаридові не важко було все це винюхати в селі. Там було багато хлопчиків, не старших від нього. Вони мили чорним курткам машини, чистили чоботи й зброю, передавали любовні листи… Носити любовні листи випадало й Фаридові — ще тоді, в іншому житті. Чистити чобіт йому там не доводилось, а от зброю — так. А ще він вигрібав лопатою верблюжі кізяки. Звісно, полірувати автівки було приємніше…

Фарид задер голову на небо. Там саме пропливали невеличкі хмарки — білі, як лебединий пух, тугенькі, мов цвіт акації. На цьому небі часто бували хмарки. Фаридові вони подобались. А в тому світі, звідки він прийшов, небо було завжди голе.

— Уже завтра… — пробурмотів Чарівновустий. — Що ж мені робити? Як визволити її з Каприкорнового будинку? Може, все ж таки спробувати пробратися туди вночі? Якби ж мати такий чорний костюм, як у них…

— А я тобі приніс. — Фарид дістав із заплічника спершу куртку, а тоді й штани. — Поцупив зі шворки, де вони сушилися. А для Елінор прихопив сукню.

Чарівновустий дивився на хлопчину з таким неприхованим захватом, що той аж зашарівся.

— Ти просто чортеня, Фариде! То, може, ти знаєш, як витягти з цього села Меґі?

Фарид знічено всміхнувся й опустив очі на босі ноги. Чи він знає? Досі ніхто ніколи не питав, знає він щось чи ні. Він завжди лише нишпорив, як собака, та вивідував. Плани виношували інші — плани пограбувань, розбійних нападів, помсти. Собаку не питали. Собаку били, якщо він не слухався.

— Нас лише двоє, а там, унизу, їх десятків два, не менше, — сказав він. — Не легко буде…

Чарівновустий повернув голову в той бік, де була їхня схованка й де під деревом спала Елінор.

— А Елінор не рахуєш? Даремно! Вона куди войовничіша, ніж я, а тепер ще й дуже, дуже люта!

Фарид мимоволі всміхнувся.

— Гаразд, тоді нас троє! — сказав він. — Троє проти двох десятків.

— Так, звучить досить безнадійно, розумію. — Чарівновустий зітхнув і підвівся з землі. — Ходімо, розкажеш про все, що вивідав, Елінор.

Але Фарид із трави не встав. Натомість узяв суху гілочку з тих, яких багато валялося довкола. Чудовий хмиз для багаття. Його тут — хоч греблю гати. У колишньому житті Фарида по такий хмиз треба було ходити дуже далеко. За нього