Читати книгу - "Історія Лізі"

(буркотіння, о святий Боже, тихе й огидне хрюкання)

і проникають деякі видіння

(хрести на цвинтарі, хрести у кривавому світлі)

також. Іноді вона запитує себе, чи хтось, крім неї, має у своїй свідомості таку завісу, завісу, за якою ховається зона не-хочу-думати. Напевно ж, має. Це зручно. Це рятує тебе від багатьох безсонних ночей. За її власного завісою нагромадилося чимало різного старого мотлоху: всяка всячина, всяка всілячина, всяка єрундяка. І все це — наче в тумані. О маленька Лізі, ти мене дивуєш, їй-бо дивуєш… хіба можна таке казати діткам?

— Не ходи туди, — бурмоче Лізі, але думає, вона туди піде; вона думає, якщо вона хоче мати бодай найменший шанс урятувати Скота, привести його назад, вона мусить туди піти… хоч би де це було.

О, але воно ж одразу за дверима.

У цьому весь його жах.

— Ти знаєш, хіба ти не знаєш? — каже вона, заплакавши, але звертається вона не до Скота, Скот відійшов туди, куди відходять придурки. Колись давно, коли вони сиділи під деревом ням-ням, де були захищені від світу дивним жовтневим снігом, він охарактеризував свою роботу з написання історій як різновид божевілля. Вона запротестувала — вона, практична Лізі, для якої все було одним і тим самим, і він тоді сказав Ти не розумієш тих, котрі відійшли. Сподіваюся, тобі в цьому пощастило, маленька Лізі.

Але в цю ніч, коли вітер завиває, прилетівши сюди з Єлоунайфа, а небо розквітає дикими й екзотичними кольорами, щастя її покинуло.

7

Лежачи на спині в кабінеті свого небіжчика чоловіка, притуляючи закривавлену оздобу до скаліченої груді, Лізі сказала:

— Я сіла поруч із ним і витягла його руку з-під африканки, щоб узяти її у свою руку.

Вона зробила ковтальний рух. У горлі в неї щось сухо клацнуло. Їй знову хотілося пити, але вона не довіряла собі, щоб спробувати підвестися на ноги, ще не була готова зіп’ястися на ноги.

— Його рука була тепла, але підлога

8

Холод від підлоги проникає навіть крізь фланель її нічної сорочки і фланель її довгих панталонів та крізь шовкові труси, які вона вдягла під довгі панталони. Ця кімната, як і всі кімнати нагорі, обігрівається з-під плінтусів, і вона відчуває це тепло, коли простягає руку, яка не тримає руку Скота, але це невелика втіха. Піч, яка працює невпинно, посилає тепло нагору, обігрівачі з-під плінтусів поширюють його назовні, воно проповзає десь дюймів шість над дошками підлоги… а потім, паф! І його вже нема. Воно зникає — як зникають смуги на стовпчику — символи хірургічно-перукарського ремесла. Як сигаретний дим, коли він підіймається спіральними кільцями вгору. Як чоловіки — іноді.

Не зважай на холодну підлогу. Не переймайся, якщо твій зад посиніє від холоду. Якщо ти можеш щось зробити для нього, зроби.

Але що вона може зробити? І звідки їй починати?

Відповідь, як їй здається, прилітає з наступним поривом вітру. Почни з лікування чаєм.

— Він-ніколи-мені-цього-не-казав-бо-я-ніколи-не-запитувала.

Ці слова вилетіли з неї так швидко, ніби були одним довгим екзотичним словом.

Якщо так, то це однослівна екзотична брехня. Він відповів на її запитання про лікування чаєм тієї ночі, в «Оленячих рогах». У ліжку, після кохання. Вона тоді поставила йому два або три запитання, але те з них, яке мало особливе значення, ключове запитання, саме й було цим, першим. Воно було також дуже простим. Він міг відповісти на нього традиційним «так» або традиційним «ні», та коли Скот Лендон на щось відповідав традиційними «так» або «ні»? І воно виявилося тим корком, який закривав шийку пляшки. Чому? Тому що воно повернуло їх до Пола. А історія Пола була сутнісно історією його смерті. А смерть Пола приводила їх до…

— Ні, будь ласка, — шепоче вона й усвідомлює, що стискає його руку занадто сильно.

Скот, звичайно, не протестує. Якщо скористатися говіркою родини Лендонів, то він пішов у придурки. Звучить кумедно, коли так говориться, наче один із жартів у телевізійному шоу «Крик віслюка» («Гі-Го»).

Слухай, Баку, а де Рой?

Не знаю, чи ти мені повіриш, Мінні, — Рой пішов у придурки!

(Публіка вибухає реготом.)

Але Лізі не сміється, і вона не потребує підказки жодного зі своїх внутрішніх голосів, аби довідатися про те, що Скот пішов у країну придурків. Якщо вона хоче повернути його назад, то спочатку вона має піти туди, де він нині перебуває.

— О Боже, ні, — стогне вона, бо те, що це означає, вже маячить десь у глибині її розуму, велика форма, обгорнута багатьма білими простирадлами. — Ой, Боже, ой, Боже, невже я справді повинна зробити це?

Бог не відповідає. Та їй і не треба, щоб Він відповів. Вона знає, що їй треба робити або, принаймні, з чого починати: вона повинна пригадати їхню другу ніч в «Оленячих рогах», їхню розмову після кохання. Вони вже почали відпливати до сну, коли вона раптом подумала: Ти ж хочеш довідатися про Святого Старшого Брата, а не про Старого Диявольського Тата. Тож не буде ніякої шкоди в тому, якщо ти звернешся до нього з цим запитанням. Так вона тоді й зробила. І ось тепер, сидячи на підлозі і тримаючи його руку (яка стала холонути) у своїй руці, тоді як вітер завивав надворі, а небо вигравало божевільними кольорами, вона зазирає за завісу, за якою вона заховала свої найгірші, найбентежніші спогади, і бачить, як вона запитує його про лікування чаєм. Запитує його

9

— Після подій на лаві, чи Пол вимочував свої рани в чаї, як ти вимочував свою руку в ту ніч у моєму помешканні?

Він лежить у ліжку поруч із нею, накрившись простирадлом лише до стегон, тож вона бачить верхні кучерики волосся, що росте на його лобку. Він курить сигарету, яку називає завжди чудесною післятрахальною сигаретою, і єдине світло в кімнаті — це лампочка з його боку ліжка. У рожево-туманному світлі цієї лампочки дим підіймається і зникає в темряві, наштовхуючи її на думку про те

(чи був якийсь дивний звук, ніби ляскіт обваленого повітря під деревом ням-ням, коли ми вибралися з-під нього)

що вона вже намагається виштовхати зі своєї свідомості.

Тим часом мовчанка розтягується. Вона вже майже вирішила, що він не стане відповідати, і тут він таки відповів. І тон його голосу вселяє їй упевненість у тому, що він ретельно обміркував свою відповідь,