Читати книгу - "Черлені щити"

— Що, брате Мотиго, сунуть поганці? Тепера нам непереливки будуть? — прогув у нього над вухом Кузьмищів голос. — Бачу, бачу… Що ж робити?

Кузьмище тихо підійшов і став поруч. Він теж змарнів. Воронячим гніздом стирчав на всі боки чорний чубисько, а таке ж чорне й густе, мов ліс, бородище, як і вуса Мотиги, присмалилося на вогні і позакручувалося поруділими баранчиками.

— А що робити — триматися! — відповів Мотига. — Скільки сил наших стане!.. Іншого виходу в нас немає!

— І я так думаю… От тільки чи довго протримаємося? Уже половина людей або вбита, або поранена… Та ти дивися — вони, здається, відразу підуть на приступ! Га?

Кузьмище показав рукою вниз.

Половці справді заворушилися. Одні погнали коней на луг, а ті, що лишилися, — не менше двох тисяч, — почали здиратися по крутому схилові до валу. Ладнали луки, несли палаючу смолу.

— А йдуть, кляті! — І Мотига раптом загукав охриплим голосом: — Браття! Пильнуйте! Знову починається!.. На забороло! На забороло!

Він залишився на східному валу — від Сули, а Кузьмище прудко побіг до воріт. Там було найбільш небезпечне місце, бо коли зі всіх боків городище оточували глибокі яри та урвища, біля воріт, від материка, його відділяв лише сухий рів.

У городищі тривожно сурмили труби. З усіх усюд до валу зібралися лубенці. Вони несли луки-самостріли, довгі дерев'яні вила-дворіжки, щоб відштовхувати драбини нападаючих, лозові кошелі з піском та землею, щоб засипати їм очі, розтоплену смолу та окріп… Чоловіки ставали до бійниць, жінки, підлітки й старі подавали їм усе, що потрібно для оборони. Навіть поранені, хто ще почувався на силі, брали списа чи сокиру і ставали в ряди захисників.

Всюди діжки та цебри з водою, щоб гасити пожежі.

Лубен в котрий раз готувався дати відсіч ворогові.

Кузьмище піднявся на надбрамну вежу й охнув: тисячі половців оточували городище — і понад ровом, і по горі, і по яру, що зразу стрімко падав у кінці рову, і по широкій і глибокій долині, де текла Луб'янка, і попід Нижнім валом побіля Сули… За ровом, на високому горбі, стояв гурт вершників — ханів та ханських охоронців. Серед них горбатилася могутня постать великого хана.

Кончак!

Його Кузьмище впізнав відразу, хоча й минуло кілька років, як разом з князями гнався за ним та за Ігорем від Щекавиці аж до Дніпра. Ох, яка була добра нагода злапати сучого сина! Коли б не випадковий човен, припнутий біля берега, не проливали б нині лубенці свою кров, не всівалася б Переяславська україна трупом та згарищами! Та ба! Не пощастило!

Сонце опускалося на захід і, визираючи з-за ханських спин, сліпило Кузьмищеві очі. Хитрий гаспид — Кончак!

І тут усе обміркував! І сонце, засліплюючи очі русичам, допомагає йому!

Кузьмище застромив за пояс бойовий топір, взяв до рук важкого довгого списа.

— Ну, братця, стіймо кріпко, бо чи так, чи інак — все одно смерть! Зараз почнеться!

Ніби вгадуючи його думки, Кончак підняв руку і подав знак до наступу.

На приступ ринули тисячі вояків. Вони, мов мурашки, лізли по крутих схилах нагору, пускали стріли з прив'язаними до наконечників палаючими шматочками смоли, розмахували шаблями та списами. Ті, що ринули через рів, несли з собою довгі штурмові драбини.

І над усім лунав протяжний грізний рев — а-а-а!..

В городищі спалахнули пожежі, їх гасили жінки й діти.

По всьому околу городища, де вал здіймався над крутими схилами яруг, половці зуміли піднятися лише до підніжжя валу, а в багатьох місцях взагалі не піднімалися. Бо як же видряпалися по прямовисних глиняних стінах? Вони тільки запускали вгору стріли з палаючою смолою, сподіваючись підгладити сухе дерев'яне забороло, та безперервно кричала щоб нагнати на урусів жаху і щоб ті, перебуваючи в постійному страхові, не мали змоги перекидати підмогу туди, де вона потрібна.

Зате біля городо ської брами зав'язалася люта січа. Хоча степовики не були навчені штурмом брати укріплені городи і неохоче йшли на приступ, вони мали багатократну перевагу в людях і, користуючись цим, все лізли і лізли на заборола, мов сарана.

Кузьмище ледве встигав зі своїми людьми відштовхувати драбини і скидати з заборол тих найспритніших, яким пощастило задертися нагору. Він носився по дощатому помосту, як буря, і його громовий голос лунав усюди, де було найважче.

— Тримайтеся, братця! Тримайтеся! — підбадьорював воїв. — Половці видихаються! Уже всі драбини лежать унизу потрощені! А без драбин їм не залізти на вал! Та й вечір незабаром — і ми матимемо передишку!

Сонце справді Щоцвидко сідало за далекий небокрай. Ще година-друга — і стемніє!

Розумів це і Кончак.

Коли стало ясно, що захисників на заборолах так просто не дістати і що вони, незважаючи на великі втрати, і не думають здаватися, він наказав пустити в діло порок. Це був простий, нашвидкуруч приготовлений стінобитний пристрій — важка дубова колода, яку на арканах, на віжках та обротьках несли півсотні дужих вояків. Простий, але небезпечний. Воїни перетягли його через рів і поволі наближалися до воріт. Ще сотня вояків ішла поряд і щитами закривала і товаришів, і себе від руських стріл.

Кузьмище відразу зрозумів, яка це велика загроза — цей порок — для воріт, і для городища, і для лубенців.

— Братця, стріляйте! Та стріляйте не поспішаючи! Цільтеся не кваплячись! В ноги, в руки — куди зможете, аби не в щити! Аби хоч як-небудь вразити гаспидів! — гукав він, а молодому довгов'язому кметові, що трапився поруч, наказав: — Біжи хутко до посадника Мотиги — нехай бере сотню чи й дві людей і мчить не гаючись сюди! Та хай захопить міхів і заступів — закладати землею ворота! Біжи!

Жінкам звелів нести і тягти до воріт усе, що згодилося б для цієї мети: дошки, плахи, кошелі з землею, лави, столи, рогачі, вози, засіки, кадуби — все, чим можна загатити, забити велику діру в валу, коли б кочовикам пощастило висадити дубові, обковані залізними шпугами ворота.

— Давайте сюди окріп! Підігрійте смолу! Наливайте її в горщики, в глечики, в череп'яні кухлі! Щоб тріскалися на головах тих нечестивців! Несіть усе, що можна пожбурити на них, — каміння, колеса, жлукта, столи, бочки! Усе — навіть одяг, постелі,