Читати книгу - "Замогильні записки"

Що ж! він осмілився зітнутися з цілим світом: спочатку йому, мабуть, здалося, що він не помилився в розрахунках.

Уночі проти 26 лютого, після балу, царицею якого була принцеса Борґезе, йому вдається втекти; удача, його давня подруга і співучасниця, сприяє йому; він перетинає море, що кишить нашими кораблями, зустрічає два судна: сімдесятичотиригарматний фрегат і військовий бриг «Зефір», який підходить до його корабля; капітан цікавиться, куди прямує зустрічне судно, і Бонапарт сам відповідає на запитання; море і хвилі віддають йому честь, і він продовжує свій шлях. Верхня палуба його маленького суденця під назвою «Непостійний» править йому за прогулянковий майданчик і робочий кабінет; тут, відкритий усім вітрам, він диктує три звернення до армії і Франції; їх записують тут-таки, на хисткому столі; флагман супроводжують кілька фелюг під білим зоряним прапором – на них пливуть відважні сподвижники втікача. Першого березня о третій години ранку він досягає французького берега в затоці Жуан, між Канном і Антібом: він сходить на землю, гуляє морським узбережжям, рве фіалки і розташовується на нічліг посеред оливкової плантації. Здивовані місцеві мешканці розбігаються. Він минає Антіб, через гори, що оточують Грас, прямує до Серанона, проходить Баррем, Дінь і Гап. У Систероні двадцяти чоловік вистачило б, щоб його захопити, але ніхто й не намагався це зробити. Він безперешкодно просувається по землі, населеній тими самими людьми, що всього кілька місяців тому готові були роздерти його на шматки. Солдати, одного разу опинившись утягнутими в порожнечу, що оточує цього величезного привида, не можуть чинити опір притягальній силі його орлів. Зачаровані супротивники шукають його і не знаходять, він ховається в тіні своєї слави, як лев у пустелі Сахара ховається під променями сонця, щоб засліплені мисливці не помітили його. Криваві тіні битв під Арколе, Маренго, Аустерліцом, Єною, Фрідландом, Ейлау, Москвою, Лютценом, Бауценом вогняним вихором в’ються навколо нього, у супроводі мільйонів мерців. На підступах до чергового міста з глибини цієї вогняної хмари лунає голос сурми, злітає вгору трибарвна корогва – і ворота відчиняються. Коли на чолі чотирьохсот тисяч піхотинців і сотні тисяч кавалеристів Наполеон перейшов Німан і рушив підкоряти палати московських царів, він не вражав уяви так дуже, як тоді, коли, утікши із заслання, шпурнув кайдани в лице королям, наодинці пройшов шлях з Канна до Парижа і спокійно розташувався на нічліг у Тюїльрійському палаці.

Дивом була втеча одинака, але не меншим дивом, наслідком першого, стало заціпеніння, що скувало королівську владу; серце держави зупинилося, члени їй відібрало, і вся Франція завмерла непорушна. Протягом двадцяти днів Бонапарт робив перехід за переходом, орли його летіли від дзвіниці до дзвіниці, і за весь цей час всесильний уряд, що мав у своєму розпорядженні і гроші і людей, не знайшов ані часу, ані можливості підірвати на шляху протяжністю двісті льє один-єдиний міст, зрубати одне-єдине дерево і тим сповільнити хоч на годину рух людини, якій народ не чинив опору, але й не допомагав.

Ця безпорадність уряду тим сумніша, що в Парижі уми кипіли; незважаючи на відступництво маршала Нея, парижани були готові на все.

‹Шатобріан цитує статтю Б. Констана і наказ Сульта, спрямовані проти Наполеона›

16 березня Людовік XVIII відвідав засідання палати депутатів; вирішувалася доля Франції і всього світу. Коли Його Величність увійшов, депутати і глядачі на трибунах скинули капелюхи і встали; вітальні вигуки потрясли стіни зали. Людовік XVIII повільно підійшов до трону, принци, маршали і командири гвардії вишикувалися з обох боків. Вигуки замовкли, все стихло; у цю хвилину присутні, здавалося, розрізняли вдалині кроки Наполеона. Його Величність, сівши, обвів очима збори і твердим голосом виголосив таку промову:

«Панове,

У ці тривожні хвилини, коли ворог проник на територію мого королівства і загрожує його свободі, я прийшов до вас, щоб зробити ще міцнішими ті узи, що, зв’язуючи вас зі мною, становлять силу держави; звертаючись до вас, я хочу відкрити свої почуття і бажання всій Франції.

Я повернувся на батьківщину, я примирив її з іноземними державами, які, не сумнівайтеся, залишаться вірними договору, що повернув нас до мирного життя; я щиро піклувався про щастя свого народу; щодня я отримував і отримую до сього часу зворушливі докази його любові; мені шістдесят років – чи можу я достойніше закінчити своє життя, ніж пожертвувавши ним в ім’я своїх співвітчизників?

Отже, я боюся не за себе, але за Францію: той, хто хоче розпалити в її межах громадянську війну, віддає її на розшматування чужоземцям; він хоче знову приректи свою батьківщину на існування під його залізною п’ятою, нарешті, він хоче знищити ту конституційну хартію, яку дарував вам я, хартію, що повинна прославити мене в очах нащадків, хартію, якою дорожать усі французи і яку я присягаюся шанувати: об’єднаймося ж навколо неї».

Король ще не кінчив говорити, коли купол будівлі раптом закрила хмара і в залі стемніло; всі спрямували погляди вгору, намагаючись відшукати причину затемнення. Коли король-законодавець кінчив говорити, вигуки: «Хай живе король!» пролунали знову, цього разу впереміш із риданнями. «Всі члени зборів, – справедливо зауважив «Монітер», – збуджені величними словами короля, стоячи простягали руки до трону. З усіх уст вихоплювалися ті самі слова: «Хай живе король! Помремо за короля! З королем навіки!» – сповнені запалу, що сушив серця всіх французів».

Насправді, видовище було зворушливе: старий, немічний король, цей патріарх монархів, який дарував Франції, що знищила його рідних і на двадцять три роки вигнала його зі своїх країв, мир і свободу, забувши всі кривди і знегоди, прийшов до посланців своєї нації, щоб запевнити їх, що тепер, коли він повернувся на батьківщину, смерть за народ здається йому найдостойнішим фіналом його життя! Принци присягнулися на вірність хартії; останніми ці запізнілі клятви дали принц де Конде з батьком герцога Енгієнського. Члени цього героїчного роду, якому судилося незабаром згаснути, цього роду патриціїв-воїнів, які сподівалися, що свобода захистить його від молодшого, сильнішого і жорстокішого воїна-плебея, викликали в пам’яті багато спогадів і пробуджували нескінченний смуток.

Ставши відомою, промова Людовіка XVIII викликала неймовірне захоплення. Більшість парижан були на той час