Читати книгу - "Ярославна"

Божиим милосердием сыскался один муж, родом половчин, именем Лавр, который, придя к Игорю, го-ворил, если он хочет в дом ехать, обещает его здравым проводить. Но Игорь, не смея ему поверить, сказал, что он охоты к тому не имеет и не хочет своим порукам неверным быть, говоря ему: «Я, не желая чести моей потерять, с бою имея возможность уйти, не бежал, и ныне бесчестным путем идти не хочу». С ним же был, конюший его и сын тысяцкого. Те, услышав о сем и рассмотрев довольно состояние человека того, что был муж твердый, но оскорблен от некоторых половцев, мать же его была русская из области Игоревой, те понуждали Игоря идти, но он, не приняв их совета, запретил более о том говорить. Тысяцкого сын, уведав от жены князя Туглия, с которою любовь имел, что половцы положили, если им в войне не удастся, Игоря убить, что он сказал конюшему. И тотчас оба, снова придя к Игорю, говорили ему: «Почто, князь, не соглашаешься с мужем сим, или ждешь, как половцы с войны возвратятся, которые, если им не удастся, положили тебя убить? Тогда чем твоя гордость и славолюбие поможет, что скорее погубишь жизнь со славою». Сим ужаснувшись, Игорь советовался с ними, как то учинять. Но тогда было ему учинить неудобно, однако ж велел им оного Лавра довольно уверить. После малого времени, рассудив Игорь за удобное и согласись с Лавром и своими, учинил пир, на котором приставников потчевал довольно медом и одаривал. И так как оные довольно пьяны были, на заходе солнца послал конюшего за Лавром. И когда оный пришел, сказал ему, чтоб он после захода солнца за Донцом приготовил коней. Лавр же, рад сему быв, тотчас взяв коней с седлами, ждал у реки. Конюший, придя, сказал Игорю, что кони готовы. Он же, встав с трепетом, боясь, чтоб его не поймали, и призвав других своих служителей, велел пред шатром своим играть и пить. И вышел вон, видя, что приставники все с его служителями играли и веселились, думая, что Игорь уже спит. Он же, не говоря им ничего, пошел к реке, оную перебрел. И сев на коней, поехали сквозь жилища половецкие сам пят. И в ту ночь миновав все их обиталища, поехали чрез степь и ехали 11 дней до русского города, оттуда пошел в свой Новгород и, не доехав (меньше половины дня пути) верст за 20, споткнулся конь под Игорем и ногу ему так повредил, что он не мог на коня сесть, принужден в селе святого Михаила остановиться ночевать. В тот час прибежал в Новгород крестьянин того села и сказал княгине, что Игорь приехал. И хотя долго тому не верили, но княгиня, не могши более терпеть, тотчас усевшись на коня, поехала к нему. Граждане, слыша то, все обрадовались и за княгинею поехали. Множество же, не имея близко коней, пеши пошли. Княгиня пришла, и так друг другу обрадовались, что обнявшись плакали, и говорить от радости и слез ничего не могли, и едва могли перестать слезы лить. Игорь, целовав всех вельмож своих, немедля поехал во град. Люди же с женами и детьми все вышли для встречи его и так многолюдно, что во граде разве кто из-за крайней немощи остался. И была в Новгороде и по всей Северской земле радость неописанная. Радовались же немало и во всей Русской земле, так как сей князь из-за своего постоянства и тихости любим у всех был».

За самою поемою виходить ще простіше: «Овлур свиснув за рікою…» І вже князь Ігор

В очерети горностаєм, Білим гоголем – на воду. На коня впада швидкого…

Правда, тут можуть зауважити: це ж поетичний твір, а не звіт про втечу. Приймається і таке зауваження.

Ігор, наче сокіл, Під туманами летів, Б’ючи на снідання, На обід і на вечерю То гусей, то лебедів. Коли Ігор пролітав Соколоньком білим, Тоді Овлур пробігав Вовком босим сірим; Холодную росу Трусили-збивали, Бо коні швидкії Свої перегнали. Ворони, галки й сороки — Все принишкло кругом. Хіба дятіль притьмом, Чуть, десь довбне деревину — Вкаже до річки стежину. Тільки співом веселим в гіллі Сповіщали про світ солов’і. «Ігорю-княже, — Дінець промовляє, — І слава, і честь, і шаноба — Все, княже тобі, А Кончаку – злоба. Смуток, досада, жалі, А веселощі – Руській землі».

Звичайно, Ігор вільно їздив на лови, себто часто і в будь-який час залишав ставку Кончака. Міг і не повернутися з чергових ловів, а податися з Овлуром на Русь.

Міг… Але наздогнати його у відкритому степу половцям нічого не коштувало. Тим більше степи вони краще знали. Але, як гадають дослідники, «втеча князя з полону, схоже, не була для Кончака несподіванкою. Складається враження, що далекоглядний хан дозволив втекти своєму другові, вирішивши, що в себе на батьківщині він буде більш кориснішим. Він не лише не відомстив сину збіглого князя, який залишився у його руках, але навіть одружив його із своєю дочкою. Володимир Ігоревич перебував у ставці хана до 1187 року, поки не народилася дитина. Після цього він із сім’єю з почестями був відпущений додому, де Ігор «створи свадьбу сыну своєму и венча его».

Тож і не дивно, чому так легко вдалося втекти Ігореві з полону і, подолавши сотні верст незнайомим степом, дістатися Новгород-Сіверського цілим і неушкодженим. Про те, що Ігор втікав із згоди Кончака, було відомо лише їм обом – руському князеві і половецькому ханові. Для всіх інших пустилася яса, що руський князь утік з полону. І в першу чергу для хана Кзака. Тому Кончак для виду змушений був послати за втікачами погоню, якій шепнув: женіться так, щоб руського коназа ніколи не наздогнали.

Половці за ним так і гналися. Ось як мальовничо подає про ту погоню «Слово…» (розділ «Погоня»):

Не сороки то стрекочуть — Понад Ігоря слідом Їздить Кзак із Кончаком. Кончакові каже Кзак: «Летить сокіл до гнізда, Соколича аси Розстріляємо своїми Золотими стрілами». «Нехай сокіл в гніздо лине, — Кончак Кзаку каже, — Ми красною дівчиною Соколича зв’яжем».

Це, звісно, поезія, поетичні метафори, хоча насправді половці – а вони були першокласними слідопитами, – так і не наздогнали втікача. Дивно.

Бо виконували вказівку Кончака: женіться за руським коназом так, щоб ніколи його не наздогнали, і щоб він благополучно повернувся додому. А я вас для виду покараю… Що не наздогнали втікача. Але тільки для виду. А потім вас нагороджу…

«…И была в Новгороде и по всей Северской земле радость неописуемая. Радовались же немало и во всей Русской земле…»

Це коли Ігор, розбитий, зганьблений, по суті в статусі раба повернувся з полону.

Щось не дуже віриться