Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

— Ви скоро одужаєте, — тихенько прошепотіла Дзіва, всміхнувшись до хворого. — А тепер тільки відпочивайте…

Візун показав на двері, і всі почали виходити. Дзіва вийшла першою, Доман навіть не вгледів коли.

Але податися вслід за нею не міг, бо його оточили люди і стали розпитувати, як здобуто перемогу, як точився бій і скільки загинуло людей. Доман сів на камінь під хатою, навкруг нього зібралась юрба, і він почав розповідати про битву, про те, як на диво дружно, в один і той же час зійшлися з усіх кінців юрми, як необачний ворог сам потрапив їм до рук, як вони з криком кинулися в бій, як молоти гатили в щити, як мечі мідні обручі розсікали, які чудеса хоробрості виявили воєводи, ведучи за собою людей…

— Коли ми їх оточили і стиснули, ніби змія, кільцем, — сказав він, — нікуди їм було тікати, і вони, захищаючись, запекло билися. Ворожі вояки падали, як снопи, звалювалися, як зрубані дерева. Черепи тріщали, як горіхи… кров лилась, мов потоки після дощу… стікала в струмок, а із струмка в озеро, і біля берега воно зачервонілось…

Доман розповідав, як у П'ястуна над головою літав білий птах, а над Лешками кружляли чорні круки, як вовкам і голодним псам залишили на ніч мертві тіла на поталу… Він говорив, потім замовкав, а юрба слухачів кричала:

— Розповідай… розповідай!..

Пізно вночі закінчив Доман розповідь і, бажаючи сьогодні ще зробити жертвоприношення богам, а, можливо, і сподіваючись побачити Дзіву, пішов до храму. Але її тут не було. Стара сивоволоса Наня пильно стежила за ним, не відходячи ні на крок. Доман вийшов з контини і попрямував на берег, до озера, щоб лягти в човні; раптом почув позаду себе шелест. Сміючись, слідом шкандибала стара Яруга. Він зупинився, обернувся до неї, вона підійшла ближче і, хитаючи головою, пробурмотіла:

— Вабить вас сюди… вабить… Ой, знаю, хто! А що я пообіцяла, пам'ятаєте?.. Зроблю. Умію я, паночку, приворожити й відворожити…

— А чом до мене ви не приворожили? — з докором запитав Доман. — Дівка, як і раніше, втікає!

— Ой-ой! — вигукнула відьма. — А того ви й не знаєте, що втікає та, котра хоче, щоб її доганяли.

Стара підійшла до нього, озираючись довкола, ні би боялася, щоб її не підслухали. Прикрила долонею рот і прошепотіла йому на вухо:

— Вже тепер, як її викрадете, не буде вона опиратися… Не покалічить вас…

— А як же я її можу викрасти з храму? — запитав.

— Бувало й таке… бувало! — сказала Яруга. — Спитайте у Візуна: забирали у нього жриць князі, забирали й кмети, а в храм привозили викуп.

Яруга злякано озирнулася, приклала до вуст пальця, насунула на лоба хустку, скочила у зарості і зникла.

Замислений Доман приплентався до човна, ліг, але ніяк не міг заснути. Удосвіта тривожно схопився й подався до контини. Ще здаля помітив Дзіву. Стояла вона біля розмальованої огорожі, спершись на стовп. Дівчина не бачила Домана; схиливши голову й опустивши руки, тихенько наспівувала:

Літа мої молодії,

Моя юна вродо,

Ви розвіялися вітром,

Пропливли, як води

Запрягайте сиві коні

І коні гнідії,

Я поїду доганяти

Літа молодії.

Я догнала літа свої

На кленовім мості:

Гей, верніться, літа мої,

Хоч до мене в гості.

Щораз тихіше лунала ця давня дівоча пісня, розливалася сумними звуками. Доман підкрався й кашлянув, щоб Дзіва поглянула на нього. І вона, зашарівшись, звела очі так, наче й сподівалася його тут побачити, проте була смутна. Приклавши до вуст фартушок, — спрямувала блукаючий погляд вдалину, ніби не хотіла дивитись на Домана, але й не тікала.

Він наблизився і весело привітався.

— Я загадав би тобі загадку, — промовив Доман, — якби ти погодилась вислухати її.

— Яку? — спитала вона.

— Про тебе і про мене, — сказав хлопець. — Що буде, коли я викуп дам і заберу тебе з Ледниці до своєї світлиці? За поясом у мене не знайдеш ножа… чим ти оборонятимешся?

Дзіва вся залилася рум'янцем, опустила очі й похитала головою.

— Що не судилося, тому не бути, — тихо промовила вона, — ти цього не вчиниш.

— А якби наважився?

Коли Доман, чекаючи на відповідь, звів очі, дівчини біля огорожі вже не було: вбігла в контину, сіла на камені, притисла до серця руку і то втуплювалася у вогнище, то тривожно озиралася. Доман притулився до стіни і довго стежив за Дзівою крізь щілину між запоною і стовпом, потім, сплеснувши в долоні, відскочив убік.

— Таке не раз траплялось… то хіба й зараз не може трапитись?.. Вона не піде з доброї волі, але й вовком не дивитиметься на мене… Без неї мені немиле життя.

І він ударив кулаком себе у груди.

— Хай буде, що буде… вона мусить стати моєю! Я заплатив за неї своєю кров'ю!

І Доман, не роздивляючись довкола, метнувся вже йти до човна, коли Візун схопив його дужою рукою за плече.

— Чого ти тут блукаєш і тиняєшся?

— Ще вчорашня битва шумить мені в голові… ну… та й те, про що гомоніли люди вночі, коли я не міг заснути. Це правда, отче, що князі Лешки з храму викрадали дівчат?

Візун кивнув головою.

— І що, вдавалося це і кметам? — продовжував запитувати Доман.

Старий промовчав і, почекавши з хвилину, похмуро зауважив:

— Лихі люди, то лихе й чинили… що ж тут дивного? А тобі що до того?

— А що їм було за це? — спитав Доман.

Вони подивились один одному в очі. Візун ударив у землю костуром, поглянув на небо й на сонце.

— Тобі вже час повертатися, — сказав він, — ніколи теревені розводити.

Жрець повернувся й пішов.

Зірвавши з дерева листок, Доман майже насмішкувато подивився вслід Візунові.

У човні чекав молодого кмета Самбор. Вони мовчки попливли назад, міряючи один одного очима, а Доман повторював у душі:

— Вона мусить бути моєю!

IX

Вже здаля видно було, як юрми людей стосами складали трупи, і росли з них цілі пагорби, які засипали землею. Людей зібралось тьма-тьмуща, і, хоча праця й сумною була, вони щось вигукували, співали пісень:

Де ваші погрози, розбійницьке плем'я?

Де ваша звитяга, і здобич, і бранці?

Прохромлене тіло і тісна могила

Ось вам заплата

А дома жінки ждуть ніяк не діждуться

Усе виглядають, вмиваються слізьми

Тепер вовкулакою кожен з вас прийде

Щоб кров ссати в