Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Жинь постійно кликала Кітая на ім’я. Вона вигукувала його щоразу, коли бачила бодай натяк на рух, будь-що, що могло бути живим: кота, який зникав, кинувшись далі вулицею, зграю воронів, які несподівано здіймалися в небо, вражені поверненням людей, не мертвих і не при смерті. Жинь вигукувала те ім’я не один день.

А потім десь із руїн, так звіддаля, що Жинь це здалося відлунням, вона немовби почула у відповідь своє ім’я.

— Пам’ятаєш, якось я сказав, що Випробування не кращі за Спірлійську різанину? — запитав Кітай. — Я помилявся. Оце не краще за Спір. Іще гірше.

Це було зовсім не смішно, і ніхто з них не засміявся.

Від ридань у Жинь пересохли очі й дряпало в горлі. Вона годинами не відпускала Кітаєву руку, міцно стискала долоню. Вони сиділи пліч-о-пліч у нашвидкуруч спорудженому прихистку за пів милі від міста — лише сюди можна було втекти від смороду смерті, який наскрізь просочив Ґолінь Ніїс. Те, що Кітай вижив, було не меншим за диво. Він та невеликий гурт солдатів багато днів переховувалися під тілами вбитих товаришів по службі, надто налякані, щоб виходити, бо ж патрулі Федерації могли повернутися.

Коли їм здалося, що випала нагода вислизнути з полів смерті, вони сховалися в руїнах східної частини міста. Прибрали двері в підвал і заповнили простір цеглою, щоби ззовні все скидалося на стіну. Ось чому Цике не побачили їх, коли вперше прочісували місто.

З усього ескадрону Кітая вижила лише жменька солдатів. Він не знав, чи в місті ще є вцілілі.

— Ти бачила Неджу? — нарешті запитав Кітай. — Я чув, що його відправили в Кхурдалайн.

Жинь розкрила рота, щоб відповісти, але відчула, як від перенісся до очей розійшлося жахливе поколювання, а потім вона захлинулася важкими нестямними схлипами й не змогла вимовити ані слова.

Кітай нічого не сказав, лише простягнув руки в безмовному співчутті. Жинь упала в них. Абсурдно, що це він мав її заспокоювати, що це вона плакала після всього, що довелося пережити Кітаю. Але Кітай заціпенів, для Кітая страждання стало нормою, і він уже не міг тужити дужче, ніж уже тужив. Він ще тримав Жинь, коли в їхній намет пірнула Цара.

— Ти Чень Кітай? — насправді вона не запитувала, їй просто треба було щось сказати, щоб порушити тишу.

— Так.

— Ти був із Другим підрозділом, коли… — Цара не договорила.

Кітай кивнув.

— Треба, щоб ти коротко переповів усе нам. Іти можеш?

Під відкритим небом перед мовчазною аудиторією, яка складалася з Алтаня та близнюків, Кітай, затинаючись, розповів про різанину в Ґолінь Ніїс.

— Оборона міста була приречена від початку, — сказав він. — Ми думали, що маємо в запасі декілька тижнів. Але навіть якби ви дали нам місяці, трапилося б те саме.

Ґолінь Ніїс обороняли спільними силами Другого, Дев’ятого та Одинадцятого підрозділів. Більша чисельність не означала більшої військової потужності. Можливо, між солдатами з різних провінцій панувала менша злагодженість та спільна мета, аніж у Кхурдалайні. Командири поводилися так, немовби були суперниками, параноїками, які нікому не довіряли й не бажали ділитися розвідданими.

— Ірдзях знову і знову благав Воєначальників відкласти розбіжності поглядів. Але так і не зміг їх напоумити, — Кітай зглитнув. — Перші дві сутички пройшли погано. Нас застали зненацька. Вони оточили місто з південного сходу. Ми не очікували їх так рано. Не думали, що вони знайдуть перехід через гори. Але вони прийшли вночі і вони… вони захопили в полон Ірдзяха. А потім живцем оббілували його на міській стіні, щоб усі бачили. Це зламало наш опір. Більшість солдатів захотіли втекти. Після смерті Ірдзяха Дев’ятий та Одинадцятий масово здалися. Я не звинувачую. Їх було менше, і вони вважали, що відбудуться легшим, якщо не опиратимуться. Подумали, що стати полоненими краще, ніж померти…

Кітай шалено тремтів.

— Вони так помилялися… Генерал Федерації прийняв їхню капітуляцію зі звичним етикетом. Конфіскував зброю, зігнав солдатів у табори для полонених. Наступного ранку їх вивели на гору та стяли голови. Після цього чимало солдатів із Другого дезертирували. Дехто з нас лишився битися. Це було марно, але… краще, ніж здатися. Ми не могли знеславити Ірдзяха.

— Зажди-но, — перебив його Чаґхань. — Вони захопили Імператрицю?

— Імператриця втекла, — сказав Кітай. — Узяла двадцятеро своїх охоронців і потайки вибралася з міста наступної ночі після смерті Ірдзяха.

Цара й Чаґхань синхронно зойкнули з недовірою, але Кітай обачно похитав головою.

— Хіба її можна звинувачувати? Або так, або дозволити тим чудовиськам дістатися до неї — і хто знає, що вони з нею зробили б…

Чаґханя це не переконало.

— Жалюгідно, — сплюнув він.

І Жинь погодилася. Думка про те, що Імператриця втекла з міста, коли її людей палили, вбивали, шматували, ґвалтували, суперечила всьому, чого Жинь учили про війну. Генерал не покидає своїх солдатів. Імператриця не покидає свого народу.

І знову справдилися слова Талву.

«Лідер покидає свій народ. Правитель починає кампанію. Комусь за велику радість стинати голови ворогам. Злу це властиво».

Чи можна було якось інакше тлумачити Гексаграму, побачивши на власні очі наслідки руйнацій? Жинь мордувала себе словами Талву, намагаючись скласти їх так, щоб вони не вказували на різанину в Ґолінь Ніїс, але вона обманювала себе. Талву сказала їм, чого саме чекати.

Мабуть, вона знала, що коли Імператриця покинула нікарців, усе й справді було втрачено.

Але Ґолінь Ніїс покинула не лише Імператриця. Уся армія здала місто. Так чи інакше, а за тиждень Ґолінь Ніїс піднесли Федерації на таці — і все півмільйонне населення опинилося в милості загарбників.

І як виявилося, милістю тут і не пахло. Натомість Федерація просто хотіла витиснути з Ґолінь Ніїс усі ресурси, які могла знайти, готуючись до далекого походу вглиб країни. Вони грабували ринок, обшукували житлові приміщення й вимагали, щоб родини принесли свої запаси рису та зерна. Усе, чого не можна було завантажити на вози з припасами, палили або лишали гнити.

А потім вони взялися за людей.

— Вони вирішили, що стинати голови — це занадто довго, а тому вдалися до дієвіших способів убивства, — сказав Кітай. — Почали з газу. Насправді ви вже, мабуть, про це знаєте, є в них така штука, ця зброя, яка випускає жовто-зелений туман…

— Знаю, — перебив Алтань. — Те саме ми бачили в Кхурдалайні.

— За одну ніч вони винищили майже весь Другий підрозділ, — сказав Кітай. — Дехто з нас піднявся на останню сходинку неподалік Південних воріт. Коли газ розвіявся, не лишилося нічого живого. Згодом я повернувся, щоб знайти вцілілих. Спочатку не знав, чого шукати. Повсюди бачив лише тварин. Мишей, щурів, різноманітних гризунів. Їх було багато. Вони повилазили з нір на смерть. Коли Міліції не стало, між солдатами й цивільними вже ніщо не стояло. Федерація розважалася. Вони перетворили це на спорт. Підкидали немовлят у повітря, щоб перевірити, чи встигнуть розрубати їх навпіл у польоті. Змагалися в тому, скільки цивільних зможуть зібрати та стяти їм голови за одну годину. Наввипередки складали тіла на купи, — голос Кітая надломився. — Можна води?

Не вимовивши ані слова, Цара простягнула йому свою флягу.