Читати книгу - "Безцінний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона лише зітхнула.
Люди почали виходити з костелу, на зміну співу прийшов сміх, розмови і рипіння снігу під підошвами, а Кароль подумав, що жоден витвір мистецтва не замінить і, напевно, навіть не передасть краси людської спільноти в такі миті.
Одна з немолодих пар раптово зупинилася, дивлячись на них із нерозумінням і подивом.
Не могла повірити своїм очам. Точнісінько так, як тоді, коли були разом. Що з того, що не бачили своєї єдиної доньки чотири роки. Пригорнули її, розцілували, гірко покартали й ніби забули про неї, цікавив їх тільки Каролек. Де Каролек був, що Каролек робив, які далекі світи відвідав, які екзотичні страви куштував, які пригоди пережив. Вона сиділа на канапі й почувалася елементом інтер’єру.
— У звичайний день десь аж опівдні відкрила б на пізній сніданок, — торохтіла розчулена мати, пораючись із замком на дверях холодильника, пристроєм, припасованим кілька років тому, коли батька почали лякати лікарі, — але ж ти, Карольку, з дороги, а меса вже відбулася, можна нормально поїсти. Не тільки можна, а й треба.
«А я телепортувалася просто з планети достатку», — подумала Зоф’я.
— Якби я знала, що ти приїдеш, то приготувала б усього побільше, а так це тільки для нас, а ми старі й хворі. Усього цього небагато, але є і шматок свинячої грудинки, і біла ковбаса, і паштет із дичини, Тадзьо спеціально до Устжика по м’ясо їздив, — мати перераховувала незліченну кількість м’ясних страв, показуючи на нутро холодильника, що являло собою наочну ілюстрацію барокового horror vacui.[93]
Розмірковуючи, навіщо вони приготували їжі як на військовий полк, якщо на свята мали сидіти самі, дедалі більше дратувалася через батьків. Тим часом мати вела далі про своє (про гуску і біґос, які охолоджуються на балконі, звісно, маєте залишитися на обід), батько послаблював пасок, а Кароль заглядав до нутра холодильника, ніби це була зачарована країна.
Раптом старий кіт Радек (скорочено від Радеменес) стрибнув їй на коліна, і роздратування спало, а Зоф’я відчула себе сонною, спокійною і вперше за багато часу безпечною. Мала якнайскоріше поговорити з батьком про діда, але не змогла скинути з себе приємне відчуття оніміння, оточена запахом старого помешкання, кількох днів святкових готувань і смажень.
Мати шелестіла тоном, знайомим з дитинства, батько раз на її десять фрйз уставляв своє похмикування. Коли озивався Кароль, смиренно замовкали, щоб вибухнути сміхом після сентенції їхнього казкового принца. Влучна чи ні, вона їм завжди подобалася. Вони справді любили його.
Вона теж, мабуть, любила його, і від цього їй було добре. І була готова створити з ним сім’ю і жити довго й щасливо. За умови, що сам готуватиме собі все це м’ясо і не посилатиме її на базар, бо вона ненавидить базари.
Уже дрімала, коли мати поставила перед нею кошичок із хлібом, маленький графинчик з оцтом і тарілочку.
— Маєш скуштувати шматочок заливної риби, перш ніж підеш спати. Вийшла така, як ти любиш, взагалі не додавала желатину і глянь, як загусла. Але мусила додатково покласти ще три голови.
Різдвяний вечір скінчився о третій ранку, і, якщо говорити про повернення до сексуального життя після немилосердно довгої перерви, докторка Лоренц мусила спіймати облизня. Кароль звалився в ліжко, подоланий свинячим ошийком, паштетом з дичини і передусім наливкою з айви, яку він поглинав як компот. Заснув і захропів ще до того, як голова торкнулася подушки.
Чудово, подумала Лоренц, натягаючи ковдру на мереживну сорочку. А я ж навіть ще не сказала «так». Як кажуть американці, зважай, чого прагнеш.
4
Їм вдалося потрапити на непоганий рейс з Трієста через Мюнхен до Кракова й об одинадцятій у перший день свят вони вже снідали в одній із небагатьох відчинених кав’ярень на ринку, пообіцявши собі в якості подарунка шалені оргазми, коли знайдуть готель.
Сніданок був звичайний — кава й канапка, Різдва власник не відзначав. Слухаючи музику, Анатоль подумав, що чоловікові, певне, не склалося в житті, раз у такий день волів сидіти у своїй корчмі й крутити рок-н-рольні уривки про смерть та минущість. Вирішив докинути десятку до чайових як подяку за протиотруту на всюдисуще «люленьки».
Ліза доїла салат, відпила чорної кави й почала малювати на серветці літери TLM у різних конфігураціях.
— Сказала щось іще? — запитала вона.
Розмовляли шведською, вирішили, що так буде безпечніше.
— Ні, все пояснить, коли зустрінемось. Сказала тільки, що відповідь має бути у Кракові й що вони будуть увечері, зупинились у її батьків у Перемишлі.
— Не надто мудро.
— Я сказав те саме.
— А вона?
— Вибачилася, що вона не обмежений, хворий на параною вояк, який скрізь бачить небезпеку й загрозу. Обіцяла виправитися.
— Як завше люб’язна. З цього висновок, що ще не переспали.
Покивав головою і жестом попросив долити кави.
— Ким була та жінка з радіо? — несподівано запитала вона.
Вирішив, що після кількох днів роману, який ні до чого не зобов’язував, вони стали надто близькими, щоб тепер не сказати правду.
— Моя колишня дружина, Сильвія. Ота, зі знімку в телефоні. Ми були разом п’ятнадцять років, покинула мене кілька місяців тому, коли дізналася, що хвора на рак. Казала, що хоче трохи пожити перед смертю.
— З того, що я чула, змінила плани. Щодо смерті.
Знизав плечима.
— Ти щось покладеш на її рахунок?
— Напевно так.
— Багато?
Мовчав якусь мить.
— Скільки зможу.
— Надішли мені посилання, коли все це вже скінчиться.
Я теж що-небудь докину.
Усміхнувся.
— Це вже друга така пропозиція. Схоже на те, що Сильвія швидко назбирає на нове життя. Хто такий Мартін?
— Що?
— Ти чула. Хто такий Мартін? Стен запитував про нього у Швеції, коли ми чекали на результат спектрографічного аналізу. Він казав, що Мартін його відвідав і запитував про тебе.
— Мартін — це людина з минулого. І з минулим.
— Швед?
— Так. Сусід з Далекої Півночі. Колись я була молода й наївна, вірила у партнерства й союзи. Мартін мене від того вилікував.
— Як?
— Це страшна людина. Дуже страшна. Я гадала, що… що оскільки роблю те, що роблю, не зможу уникнути таких людей, що це така ціна. Згодом з’ясувалося, що я була для нього важливіша, ніж він для мене. Наші дороги розійшлися.
— Що з ним потім сталося?
— Схоже на те, що став ще лихішим. Безжальнішим, бездушнішим. Якийсь час він іще намагався зі мною зв’язуватися й залучати мене в своє життя, і я навіть думала, що мушу присвятити себе тому, щоб рятувати його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безцінний», після закриття браузера.