Читати книгу - "Земля мертвих"

— Що ти тут робиш? — добродушно спитала вона.

— Хотів висловити співчуття.

Вона заклякла з чайником у руці.

— Ти так зі мною не жартуй.

— Я не жартую.

— Якщо ти прийшов насміхатися з мене, я…

— Ні. Справді. Мені шкода, що так сталося, і я хотів тобі про це сказати.

— Або радше повернувся на місце злочину.

— Якого злочину?

— Ти скористався мною і вбив Собєскі.

Корсо захотів звестися на ноги, але вона схопила його за руку й примусила знову сісти. Він скорився. Насправді ж, коли вона його торкнулася, в нього аж ноги підігнулися.

— Я не причетний до самовбивства Собєскі, — промимрив.

— Скажімо, ти бив і в хвіст, і в гриву. А я так і не зуміла зарадити Собєскі, коли він став жертвою маніпуляцій.

— Ти досі так вважаєш?

— Лише не кажи, що досі впевнений, ніби він — убивця, — відказала вона й подала філіжанку.

Аби відтягнути час, він знову почав розглядати кімнату: старовинні речі — антична ваза, примітивна скульптура, книги про мистецтво — лежали на меблях або стояли просто на долівці. Важко сказати, чи їх не встигли ще розставити, чи, навпаки, кожний предмет був уже на своєму місці.

Клаудія тримала філіжанку в одній руці, а другу поклала на спинку отоманки, підібгавши під себе ноги — на ній були джинси й простенький, але вишуканий джемпер. Розслаблена поза дуже відрізнялася від стриманої та вольової постави адвокатеси в залі засідань, але чудово пасувала до завитків, що випаровував гарячий чай.

Для годиться Корсо підніс філіжанку до губ — гіркість зеленого чаю миттєво оберталася на щось м’яке й зажурливе, присмак полонив, як секс або кокаїн.

— То що, наважишся чи ні? — спитала вона.

Корсо аж підскочив.

— На що?

— Зізнатися, що закохався в мене по самі вуха.

86

Її питання, мабуть, здавалося жорстоким, але Корсо так не вважав. Клаудія Мюллер надто звикла до кримінальних справ, до чоловіків, що ріжуть жінок на ремінці, до вар’ятів, що ґвалтують жертви аж до смерті, до потвор, які знущаються над дітьми, — і тепер природні почуття, любовні пристрасті, розбиті серця її лише смішили, а тому на такі теми вона могла говорити з певною іронією.

Він теж відказав дещо жартівливо й не без уїдливості:

— Визнаю себе винним.

Клаудія підвелася, поставила філіжанку й нахилилася до нього над низеньким столиком. Її обличчя було тепер за кілька сантиметрів від нього, а сама вона сперлася на підлокітник крісла, в якому він сидів.

— Мушу розчарувати: у нас із тобою нічого не вийде.

І знову промовляла без будь-якої жорсткості, радше спокійно, холодно та безсторонньо. На кшталт: «Звинувачення щодо мого клієнта є безпідставними».

— Чому? — по-дурному запитав він, відчуваючи полегшення.

Вона знову всілася на отаманці.

— Як кажуть у рожевих романах: моє серце вже належить іншому.

«Рожеві романи» — застарілий термін, але Барбі теж часто так казала, а ще додавала: «Рожевий, як дупа». Мовляв, у книжках про кохання дедалі частіше писали про секс.

— Собєскі?

Клаудія змовчала. Як завжди, перша здогадка виявилася слушною. Адвокатеса нічим не відрізнялася від купи дуреп, що пишуть серійним убивцям до в’язниці листи, пропонуючи кохання.

Стефан затягував мовчанку — з досвіду він знав, що це найкращий спосіб, аби змусити підозрюваного зізнатися.

— Я познайомилася з ним через його картини, — справді заговорила вона. — Сама я належу до кола, яке ти ненавидиш, — до буржуазної богеми, що завжди готова бунтувати, її представники повсякчас обурюються проти влади й порядку, які самі ж і встановили. Аж раптом — приємна несподіванка: Собєскі. У ньому вбачали Жана Жене або Люсьєна Фройда. Як художник він мені подобався. Я не знала його як людину. Врешті-решт, ми зустрілися в аналітичному центрі, де обговорювали умови утримання в’язнів, яких засудили на довший термін.

Собєскі, либонь, був королем таких збіговиськ. Усе бачив, усе пізнав, міг патякати аж до світанку.

— Ніколи не зустрічала такого неприємного суб’єкта, — з кумедною міною провадила вона. — Але відчула: під машкарою невігласа-шакала, що з ранку до ночі розгулював під кайфом, ховається щось цікаве. Побачила розгублену, засмучену людину, що з головою поринула в малярство, наркотики і секс, аби лише забути про сімнадцять чорних років скніння за ґратами.

— Дівчинка з Лез-Опіто-Неф утратила набагато більше, — відказав він, як і личить копу-реваншисту правого ухилу: в кожного — своя роль.

Клаудія усміхнулася й дала йому штовхана в плече.

— Годі, товаришу. Ми тут не для того, аби сваритися.

— А потім ти з ним бачилася?

— Ніколи. Просто запам’ятала двоїсте враження, що він на мене справив. А згодом була справа зі «Сквонком». Я схопила портфельчик і рушила до нього в тюрму. Знала, що всі колишні спільники відцураються від нього, та й адвоката призначать поганенького.

— Якраз для тебе: один проти всіх.

Адвокатеса стенула плечима.

— Утім, вся країна зажадала розправи над рецидивістом.

Уся промова Клаудії ґрунтувалася на поширеному переконанні: «У кожного є право на другу спробу». Легко бути великодушним, коли мешкаєш у кварталі поблизу Єлисейського палацу.

— Я дуже здивувалася, що він досі чудово мене пам’ятає.

Корсо міг би пояснити, що навіть Собєскі, який нічого не бачив далі свого прутня, не зміг би забути таку красуню, як вона. Утім, художник теж був естетом.

— Собєскі мені відразу довірився, і ми підготували захист. Під час зустрічей побачила, що він згорьована людина, зрештою, я так і думала. Він просто ховався за агресивною, непереконливою оболонкою хтивого генія-провокатора. Справжню суть Собєскі можна збагнути, лише поглянувши на нього: зголоднілий, геть обшарпаний. І картини пише трагічні, на тему смерті та злиднів…

— Як прекрасно.

— Не клей із себе дурня. Я тобі говорю про внутрішню вразливість, що…

— Краще не розводитися щодо внутрішньої вразливості Собєскі.

— Жінка потребує чоловіка, від якого вона буде в захваті.

Вона вже верзла казна-що.

— Від чого саме ти була в захваті? — огризнувся він. — Його вульгарності, пріапізму[106], потягу до наркотиків або злочинного