Читати книгу - "Якщо кров тече"

— Годі, — сказав він. — Хочеш довести себе до сказу?

Він був майже впевнений, що якась його частина прагне саме цього. Десь у голові диміли пульти управління, плавилися запобіжники, а якийсь навіжений учений тріумфально трусив кулаками. Дрю міг казати собі, що це через гарячку, але коли собаці під хвіст летіло «Містечко», він був здоровий і при тямі. І в попередні два рази теж. Принаймні фізично.

Він підвівся, скривившись від болю, що тепер набрався чи не в усі суглоби, й пішов до дверей, намагаючись не шкандибати. Вітер вирвав двері з руки й гупнув ними об стіну. Дрю вхопив їх і тримав, одяг притисло до тіла, волосся з чола здуло назад. Ніч була чорна, як чортові байкерські чоботи, чорна, наче кіт у вугільній шахті, чорна, як срака лісового бабака, — але він зміг роздивитися обриси «субурбана» і (можливо) якихось гілок, що хиталися за ним. Хоч певності Дрю не мав, він вирішив, що дерево зглянулося над його «субурбаном» і впало на сарай з інструментами, безперечно, проваливши дах.

Він наліг на двері плечем і зачинив їх, а тоді повернув замок. У таку гидку ніч він не очікував непроханих гостей, але не хотів, щоб двері відчинило вітром, коли він ляже спати. А ляже він просто зараз. Він пройшов до кухонного куточка в мінливому, непевному світлі жаринок і засвітив ліхтар. У його сяйві хатинка здалася нереальною, затопленою фотоспалахом, що не згасав, а тільки яскравішав. Тримаючи ліхтар перед собою, Дрю підійшов до сходів. Отоді він і почув, як щось шкребеться у двері.

«Гілка, — сказав він собі. — Прибило до дверей вітром, а там вона якось застрягла — можливо, зачепилася за килимок. Нічого такого. Іди спати».

Знову почулося шкрябання — таке тихе, що він ніколи не розчув би його, якби вітер майже не затих саме на ці кілька секунд. Це не було схоже на гілку — скоріше, на людину. Якась сирота негоди, надто слабка або так серйозно поранена, що не могла навіть постукати, а тільки пошкрябатися. Тільки ж на вулиці щойно нікого не було… або? Чи міг він бути абсолютно впевненим? Надворі ж так темно. Ніч стояла чорна, як чортові байкерські чоботи.

Дрю пішов до дверей, відімкнув замок і відчинив їх. Підняв ліхтар. Нікого. А тоді, вже збираючись знову зачинити двері, він глянув униз і побачив щура. Здається, сірий різновид, не велетень, але чималенький. Він лежав на вичовганому килимку, одна лапа — рожева, дивовижно схожа на людську, на дитячу — була простягнута й досі шкребла повітря. У буре хутро набралися крихітні шматочки листя, галуззя й намистинки крові. Випнуті чорні очі дивилися на Дрю. Бік важко здимався. Рожева лапа продовжувала шкребти повітря, як щойно шкребла двері. З ледь чутним звуком.

Люсі ненавиділа гризунів і верещала так, що аж вуха закладало, коли бачила, як уздовж стіни перебігає польова мишка. Не було сенсу пояснювати їй, що мале тремтливе Бернсове створіннячко, безперечно, налякалося набагато сильніше за неї. Сам Дрю ніяк не ставився до гризунів і розумів, що вони переносять хвороби (хантавірус, гарячка від пацючого укусу — і це тільки дві найбільш розповсюджені), але він ніколи не мав такої майже інстинктивної ненависті, як Люсі. До цього щура він відчував здебільшого жаль. Можливо, через крихітну рожеву лапку, що продовжувала шкребти порожнечу. Або цяточки білого світла від ліхтаря, які він бачив у темних очах. Щур лежав, хекав і дивився на нього знизу, а на вусиках і хутрі виднілася кров. Певно, переламаний усередині й уже при смерті.

Дрю нахилився, впершись рукою в стегно, а другою піднісши ліхтар, щоб добре роздивитися.

— Ти був у сарайчику, га?

Майже напевне. А тоді дерево впало, пробило дах і знищило щасливу домівку містера Щура. Він побіг ховатись, а його вдарило — гілкою дерева чи уламком даху? Може, банкою засохлої фарби? Або таткова негодяща стара бензопилка «Маккалох» упала зі столу й прибила його? Це не має значення. Що б то не було, воно добре його притисло і, мабуть, перебило спину. У його маленькому щурячому баку ледве вистачило бензину, щоб приповзти сюди.

Вітер знову загудів і заляпав розпашіле обличчя Дрю мокрим снігом. Крижані колючки задріботіли об скло ліхтаря, зашипіли, розтанули, потекли донизу. Щур хекав. «Щур з підлоги просить про допомогу», — подумав Дрю. От тільки щурові на підлозі вже нема як допомогти. Тут не треба вищої освіти.

Ні, звісно, одна рада таки була.

Дрю пішов до мертвої пащі каміна, зупинившись один раз на напад кашлю, й нагнувся над відерцем, у якому містився невеликий набір інструментів для вогнища. Він подумав про кочергу, але скривився від думки про нахромленого на неї щура. Натомість узяв лопатку для попелу. Одного сильного удару має вистачити, щоб скінчити його страждання. Тоді він міг би тією ж лопаткою прибрати його геть, щоб воно не лежало на ґанку. Якщо Дрю судилося пережити ніч, він не мав жодного бажання розпочинати завтрашній день з того, що розчавити ногою труп мертвого гризуна.

«Ось що цікаво, — подумав він. — Коли я вперше його побачив, то думав, що це “він”. А як вирішив убити кляте створіння, то вже стало “воно”».

Щур і досі лежав на килимку. На його хутрі почала намерзати льодяна кірка. Та одна рожева лапка (як людська, геть як людська) продовжувала рухатися в повітрі, хоч тепер уже й повільніше.

— Зараз стане легше, — сказав Дрю.

Він заніс лопатку… затримав її на рівні плеча перед ударом… а тоді знов опустив. Чому? Через повільні рухи лапки? Через чорні оченята-намистинки?

Дерево розтрощило домівку щура й придавило його, тоді він («знову “він”») якось доповз до будиночка — один Бог знає, яких це вимагало зусиль, — і ось яка йому за це винагорода? Знову розчавлять, цього разу остаточно? Дрю цими днями й сам почувався придавленим і, смішно це чи ні (мабуть, що таки так), до певної міри співчував щурові.

Тим часом Дрю обдував вітер, мокрий сніг сік обличчя, і він знову почав труситися. Треба зачинити двері, а він не збирався залишати щура повільно вмирати в темряві. Та ще й на килимку з написом «Ласкаво просимо», чорт забирай.

Дрю поставив ліхтар і підібрав мале нещастя тією ж лопаткою. Підійшов до грубки й перехилив лопатку, щоб воно (який текучий займенник) сповзло на підлогу. Рожева лапка продовжувала шкрябатися. Дрю вперся руками в коліна й кашляв, доки не почалася суха нудота, а перед очима не затанцювали плями. Коли напад минув, він повернув ліхтар до читального крісла й сів.

— Отепер можеш помирати, — сказав він. — Принаймні зробиш це в теплі, коли на тебе не ллє.

Він згасив ліхтар. Залишилося тьмяне сяйво вми­рущих вугликів. Вони то пригасали, то яскравішали, нагадуючи те, як шкреблась… і шкреблась… і шкреб­лась рожева лапка. Йому було видно, що вона досі не