Читати книгу - "Кінь Перуна"

Розділ дванадцятий (Епілог)

Зима року 7509-го. с. Крилос.Галицького району.

Оксана прокинулася із якимось тривожним відчуттям. Щось було не так. Не як завжди. Забившись у куток на широкому ліжку, вона заздрісно позирала на чоловіка, що солодко хропів, не переймаючись жодними дрібницями. Його м’язисте тіло, розметавшись уві сні, займало більш ніж дві третини їхнього півтораспального ложа, залишаючи для дружини зовсім мало місця. Та для крихітної Сяні й того було аж забагато. Закоханими очима окинувши міцну статуру чоловіка, жінка відчула, що заспокоюється. Нічні страхи видалися їй геть безглуздими і смішними.

Але в цю мить на вулиці виразно заскрипів сніг під чиїмись важкими, хоч і обережними кроками.

«Ой, леле! – полохливим зайчиськом заметушилася думка. – Кого ж це несе в таку пору? І чому не гавкає Рябко?»

Кроки наближалися до ганку.

«Невже злодії? А, може, бандити?! Кажуть, їх тепер розвелося до біса. Треба будити... А якщо це хтось інший, на вулиці? А я собі зі страху вигадую? Сміятиметься... Нехай спершу піднімуться на сходи. Там четверта дошка геть розхиталася. Все Богданові прибити ніколи! Скрипить...»

Сходинка зарипіла так, що могла розбудити й мертвого. Але: чоловік спав, а собака мовчав.

«Чого ж Рябко не гавкає?... Може, все ж розбудити Богдана? Нехай, уже в двері.... – пурхали куріпками думки. – Якщо до нас, то повинні загрюкати...»

Оксана вся аж напружилася, очікуючи того тихого, або й голосного, владного пукання у двері, що мало вже залунати знадвору.

Але нічну тишу не порушував більше жоден звук.

«Що таке? Чому вони не стукають? Чого чекають? О, Господи! Невже хочуть підпалити? І Рябка вбили!»

Переполохана Оксана металася думками по всьому помешканню, а паралізоване жахом тіло навіть не ворухнулося. І тоді :

– Хр-р-р...Ху...

Сяня аж підстрибнула на подушці. А потім, не втрималася і голосно пирхнула :

– От капосний... От налякав...

А чоловік знай собі похропував, наче трактор на холостих обертах.

– Треба ж такому примаритися, – Оксана вже розмовляла на повний голос. – Кому ми потрібні... Що? Найбільші багатії у селі? Ну, звісно ж, що тепер в Україні може й знайдеться мільйон-другий, що на їх думку ми живемо, як у Христа за пазухою, але ж не менша кількість має нас за жебраків. Тільки й того, що є хліб та до хліба... Та й то лише тому, що ми бездітні. Дорогі тепер діти, – Сяня зітхнула. – Подейкують, лише за пологи треба не менше трьох сотень зелених дати... Хоча, мамо рідна! Я би все віддала, аби в цій хаті пролунав крик дитини. Ісусе Христе і Матінко Божа, Отче наш, іжи єси на небесі, да святиться ім’я твоє...

Вона ще не встигла дочитати молитву, як надворі голосно і вимогливо заплакало дитя.

Оксана вихопилася з хати як була – босонога, простоволоса, в одній батистовій сорочині...

На ганку, трохи збоку стояла велика, плетена з лози, корзина, а в ній – дригоніло на морозі немовля.

– Крихітко моя, – жінка вхопила дитинча на руки і шастнула в хату. – Знайденику мій... Найдочко...

Від зчиненого гармидеру, прокинувся чоловік. Оглянув заспаними очима хату. Затримав на якусь мить затуманений погляд на дружині, що колихала, притискаючи до грудей, гарненьке немовля. Хмикнув невиразно, сприймаючи усе за сон і обернувся на інший бік. Обличчям до стіни... Бурмочучи ледь чутно:

– Сама не спиш і мені не даєш.

А ще за мить:

– Раз ти вже встала, то хоч штори засунь. Чортів місяць витріщився, аж очі разить.

– Місяць? – перепитала здивовано Оксана, мимохіть ступнувши до вікна і аж тепер побачила, як діамантово іскриться сніг на їхньому подвір’ї од вуличного ліхтаря, двохсотсвічкова лампочка якого палахкотіла яскравіше за Вефлеємську зірку!

 Та самісінька лампочка, яку сусідські дітлахи розколошматили з рогатки ще минулого літа, у жнива...

МОЖЕ І КІНЕЦЬ

Примечания

1

літосчислення ведеться від створення світу

2

(У Батиєвому війську підраховували лише загиблих монголів. Воїни інших, завойованих ними племен – кипчаків, половців, слов’ян, що були удостоєні честі першими атакувати ворога, до уваги не бралися. Прим. автора)