Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

Інтер’єр старого пабу повністю обідрали, і новий декор створював враження занедбаного громадського центру — тьмяне світло, все якесь бездушне. Підлога була з полірованої сосни; у лаку відбивалася яскрава стрічка неонового світла, що тягнулася вздовж шинкваса під стіною.

Минуло зовсім трохи часу по обіді, але на маленькій сцені в дальньому кінці зали вже крутилася дівчина. Омита червоним світлом, вона стояла перед колом з дзеркал — щоб ямкувате тіло було видно зусібіч — і знімала ліфчик під «Заведи мене» гурту «Роллінг-стоунз». На високих дзиґликах — кожен стояв біля власного столика — сиділо аж четверо чоловіків, поглядаючи то на дівчину, яка почала незграбно крутитися на пілоні, то на телевізор, де показували спортивний канал.

Страйк рушив просто до шинкваса, де зіткнувся з таким написом: «Клієнтів, заскочених за мастурбацію, буде видалено з закладу».

— Чого тобі, дорогенький? — спитала дівчина з довгим волоссям, фіолетовими тінями і кільцем у носі.

Страйк замовив пінту пива «Джон Сміт» і сів біля шинкваса. Окрім викидайла, тут був лише один член персоналу чоловічої статі — сидів за діджейським пультом біля стриптизерки. Це був міцний білявий дядько середніх літ, навіть близько не схожий на Брокбенка.

— Я тут приятеля шукаю,— сказав Страйк барменці, яка, не маючи більше клієнтів, оперлася на шинквас, замріяно поглядала в телевізор і колупала довгі нігті.

— О? — озвалася вона знудженим тоном.

— Авжеж,— відповів Страйк.— Казав, що тут працює.

До шинкваса підійшов чоловік у флуоресцентній куртці, й барменка без зайвого слова пішла його обслуговувати.

Дограла «Заведи мене», і закінчився виступ стриптизерки. Вона голою зіскочила з краю сцени, взяла у що загорнутися та зникла за лаштунками в глибині пабу. Ніхто не аплодував.

З-за лаштунків вислизнула жіночка в дуже короткому синтетичному кімоно і панчохах і почала ходити пабом, простягаючи клієнтам порожній пивний кухоль. Ті копирсалися в кишенях і кидали в кухоль дрібні гроші. Страйк був останнім, до кого жінка підійшла. Він кинув у кухоль кілька фунтів. Жінка рушила просто до сцени, де акуратно поставила кухоль поруч з пультом діджея, скинула кімоно й у ліфчику, трусах, панчохах і туфлях на підборах видерлася на сцену.

— Джентльмени, гадаю, від цього ви будете в захваті... Вітайте — чарівна Мія!

Жіночка почала вихилятися під пісню «Чи „друзі“ електричні?» Ґері Ньюмана. Між її рухами й ритмом треку не було й натяку на синхронність.

Барменка повернулася нудитися світом біля Страйка. Звідси найкраще було видно телевізор.

— Я оце казав,— знов почав Страйк,— що мені приятель сказав, ніби тут працює.

— Мм-гммм,— відповіла дівчина.

— Звати Ноель Брокбенк.

— А? Не знаю такого.

— Ні,— озвався Страйк і вдав, що роззирається, хоч уже впевнився, що Брокбенка тут не видно.— Може, помилився закладом.

Перша стриптизерка вийшла з-за лаштунків, тепер вбрана у жуйково-рожеву міні-сукню на бретелях, таку коротку, що поділ ледь прикривав їй пах. Чомусь це вбрання вигляд мало ще непристойніший, ніж попередня її оголеність. Дівчина підійшла до чоловіка у флуоресцентній куртці й щось у нього спитала, але той похитав головою. Роззирнувшись, дівчина помітила Страйка, заусміхалася і рушила до нього.

— Цьомики,— сказала вона з ірландським акцентом. Волосся, яке у червоному світлі здалося Страйкові білявим, насправді мало яскраво-мідний колір. Густо намащена оранжева помада і штучні вії маскували обличчя дівчати, якому, мабуть, місце було у школі.— Я — Орла, а ти?

— Кемерон,— сказав Страйк. Так зазвичай називали його люди, які не розчули справжнє ім’я.

— Може, приватний танець хочеш, Кемероне?

— А де таке танцюють?

— А отамо,— відповіла дівчина, вказуючи на лаштунки, за якими перевдягалася.— Я тебе тут раніше не бачила.

— Шукаю одну людину.

— І як цю пані звати?

— Це чоловік.

— За чоловіками тобі не до нас, любчику,— відповіла дівчина.

Вона була така юна, що від самого цього звертання — «любчику» — Страйк почувся брудним стариганем.

— Купити тобі випити? — спитав Страйк.

Дівчина завагалася. Приватний танець коштував більше, але, може, цьому типу спершу треба розігрітися.

— Ну, купи.

Страйк заплатив космічні гроші за горілку з лаймом. Дівчина почала пити коктейль, манірно сівши на дзиґлик поруч зі Страйком. Більша частина її грудей випадала з сукні. За текстурою шкіра в неї була мов у покійної Келсі — гладенька, пружна, з великою часткою дитинного жиру. На плечі в Орли виднілося татуювання: три маленькі сині зірочки.

— Може, ти з моїм другом знайома? — спитав Страйк.— Ноель Брокбенк.

Маленька Орла була не дурненька. В чіпкому погляді, який вона скоса кинула на Страйка, змішалися розрахунок і підозрілість. Подібно до масажистки з Маркет-Гарборо, Орла хотіла упевнитися, що він не поліціянт.

— Він мені винен гроші,— пояснив Страйк.

Якусь мить Орла ще придивлялася на нього, наморщивши гладенький лоб, а тоді проковтнула брехню.

— Ноель,— повторила вона.— Наче й нема вже Ноеля... Чекай-чекай... Еді!

Знуджена барменка навіть не відірвала погляду від телевізора. — Гм-м?

— Як звали отого хлопа, що ’го Дес того тижня вигнав? Який ото всього кілька днів протримавсь?

— Не знаю, як його звали.

— Так, наче то Ноеля вигнали,— сказала Орла до Страйка. А тоді з несподіваною й чарівною прямотою додала: — Даси десятку — взнаю точно.

Подумки зітхнувши, Страйк дав дівчині банкноту.

— Жди тут,— бадьоро наказала Орла. З’їхала з дзиґлика, заховала десятку за край трусів, тоді неелегантним жестом обсмикнула сукню і рушила до діджея. Поки говорила з ним, той супився на Страйка. Діджей коротко кивнув; його обличчя жевріло в червоному світлі. Орла побігла назад, явно дуже з себе тішачись.

— А казала ж! — мовила вона до Страйка.— Мене тут не було, як це сталося. У нього напад якийсь був чи що.

— Напад? — перепитав Страйк.

— Так, і це він тіко перший тиждень як прийшов. Такий здоровий, та? З довгим підборіддям?

— Так,— кивнув Страйк.

— Ага, ото запізнився, а Дес не зрадів. Ото Дес, ондо сидить,— додала вона не до речі й показала на діджея, який підозріло приглядався до Страйка, водночас ставлячи після «Друзів» пісню Синді Лопер — «Дівчата просто хочуть розваг».— Дес йому пояснював, як не можна запізнюватися, а твій друзяка просто впав і почав смикатися. Кажуть,— радо додала Орла,— що він обісцявся.

Страйк не думав, що Брокбенк був здатний обмочитися, щоб тільки Дес його не сварив. Схоже було