Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Зробив ще один ковток. Так само бридко... А якщо замислитися, я міг би й надалі жити це життя без Очей, Голосу. Без цього тіла з апгрейдом і знання про те, що світ набагато яскравіший і багатогранніший, ніж прийнято вважати у простих смертних. Ходив би далі на роботу, шабашив би з табличками. Можливо, потім відкрив би свій бізнес або влаштувався працювати там, де реально отримував би кайф… І кому від цього було б погано?

Але ні, не зміг би. Ця думка прийшла разом із третім ковтком. Я нерухомо сидів на краю нашого ліжка, вирячився в стіну і розумів це так чітко, як ніколи раніше. Подальше життя простого смертного, подальша рутина і ця сіра одноманітність просто доконала б мене. Вголос я цього нікому й ніколи не скажу. Але коли я їхав до метро, ​​щоб копати золото вночі. Коли тримав на долоні все життя цього афериста-директора школи. Коли стрибнув із вікна, рятуючи дружину. Коли їздив розбиратися з Ярим. У всіх цих випадках я відчував одне й теж – життя. Воно не повзло порослим тванню струмком. Воно не текло десь там, в інтернеті, по телеку чи за кордоном. Воно ревло водоспадом, дихало первісною силою, набатом дзвеніло в моїх... МОЇХ вухах разом з серцем, що шалено стукає! Ані робота, ані мої смертні хобі не робили мене таким живим, таким... залученим до життя.

Не дивно, що я завжди хворів на міфи! Душа моя тяглася до цих таємничих світів. Занурювалася в їхню історію. І ніби показувала мені, яким має бути життя… Моє життя. І, мабуть, заради нього. Заради такого життя. Життя, в якому я сам вирішую, як, де і з ким я хочу жити – варто боротися. Заради нього – варто вбити. Тим більше, ту гидоту, через яку забрали мою дружину.

Четвертий ковток я навіть не відчув. Що ж. Час збиратися. Вийшов із спальні. Пішов у душ. Швидко помився. Вийшов із нього вже абсолютно тверезим. Система виведення токсинів була на висоті.

– Парамон!

– Так, Вікторе.

– Дістань, будь ласка, мені одяг темний. Навряд чи на справу треба йти, як павич.

– Але ж і через все місто в ньому краще не мчати, Господарю... – Як би ненароком сказав домовик.

– Хмм. Згоден. Значить, чорні речі – і пакет наш якийсь. З пакета із пакетами. Поїду зі змінною, щоб справді зайвих питань не було.

Пішов у спальню, переодягнувся за кілька хвилин. Виходжу в коридор і бачу в передпокої вже зібраний пакет із речами. Потай я сподівався, що збиратимуть мене трохи довше.

– Досить, Вітю, гуму тягнути. – Мотнув я головою. – Бореас – тварина справжня, жінку чужими руками вбив, використавши потвору якусь. Він взагалі не заслуговує жити!

– Так тримати, Хазяїне. Гарний настрій! Відправ поганого іноземця в могилу! – Суворості бородатого духу в цей момент можна було позаздрити. Дарма що півметра на зріст.

– Сподіваюся, так і буде, друже. – Взявши пакет і відчинивши двері квартири, обернувся. – Закрий за мною, Парамон. І, якщо що… – Слова раптом розхотіли покидати моє горло, важко йшли. – Дякую тобі за все, загалом.