Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

Інша справа — видобування природних ресурсів. Розвиток економіки у докапіталістичну епоху тим більший, чим більший обсяг унікального для зони видобутку чи виробництва товару перевозиться на чималу відстань — і чим тісніше сплетена сітка взаємодій поміж окремими регіонами як у межах однієї країни, так і в межах наддержавних зв’язків.

Так, приморські країни потребують корабельного лісу (при надзвичайно інтенсивному морському судноплавстві), а «довготний» характер світу відьмака розподіляє Північ і Південь на кілька паралельних (у всіх сенсах) економічних зон. Так, корабельний ліс постачається по річці Понтар з Кедвену й Едірну, а по річці Ярузі — з Анґрену, Брюґґе й Соддену. Відповідно, Новіград і Цінтра стають великими перевалочними пунктами такої торгівлі, а приморські країни (такі, як Цідаріс, наприклад, чи острови Скелліге) з піратів досить швидко перетворюються на каботажників. Транзитний характер Темерії та Реданії раз у раз зіштовхує їхні війська у прикордонних війнах (одна з яких, наприклад, ще за часів довоєнних, досить докладно описана у «Сезоні гроз»).

Але деревина — хай навіть у вигляді деревного вугілля, необхідного для гутництва, як напівфабрикат для складніших виробництв, — лише один з елементів господарчого процесу. Кров економіки — видобування й обробка сировини.

Північ має два центри копалин: це Магакам і Ковір. Причому Ковір, як свого роду «купецька монархія», за рахунок видобутку й первинної обробки корисних копалин перетворюється на силу більшу, аніж Чотири Королівства із їхньою шляхтою та рицарськими арміями. У наступному томі циклу, у «Вежі Ластівки», історія становлення Ковіру як могутньої держави розглянута у подробицях, ми ж лише зафіксуємо взяті звідти голі цифри: на останні передвоєнні роки Ковір видобував з копалин «стільки, скільки Реданія, Едірн і Кедвен разом узяті» (ВЛ). І — ще цифри: «На Ковір і Повісс припадала чверть світового видобутку руд срібла, нікелю, свинцю, олова й цинку, половина видобутку руд міді та міді самородної, три чверті видобутку руди марганцю, хрому, титану й вольфраму й стільки ж видобутку металу, який присутній лише у самородній формі: платини, ферриту, криобеліту, двимериту. І понад 80 відсотків світового видобутку золота» (ВЛ).

І якщо первинний шлях деревини й простішої сировини йде зі сходу на захід, за течією річок, то «рудний шлях» — морський, спрямований з Півночі на Південь, в обхід Чотирьох Королівств, і в бік Магакаму, де усі ті рідкісні руди використовувалися для виробництва високоякісного металу для зброї, обладунку — але й інструментів, потрібних у господарстві.

Магакам, таким чином, повністю залишаючись територією Старшого Люду, ґномів, стає необхідною складовою загальносвітових господарських процесів, залишаючись ізольованим (хоча — й самоізольованим) від світу людей.

А у «світі людей», на Півночі, стає дедалі зрозумілішим, що стара організація праці — цехова, із жорсткою регламентацією як трудових зусиль, так і соціальної, ба й культурної чи повсякденної навіть активності, — веде в нікуди, до цивілізаційного програшу. Того програшу, який, з одного боку, забезпечує стрімкий розвиток Ковіру й Повіссу, а з іншого — соціальні та економічні зміни у Нільфгарді. Бо Нільфгард перейшов уже до мануфактурного типу виробництва («Темерію заливають дешеві товари з нільфгардських мануфактур…. Реданія майже не має мануфактур, а ремісники конкуренції б не витримали» — КЕ). До того ж треба мати на увазі унікальний момент у самій Нільфгардській імперії, де вертикаль влади дає можливість для швидкого розвитку окремих галузей виробництва під більш-менш жорстким державним контролем (так, діяльність Петера Евертсена на тимчасово окупованих територіях Лирії та Рівії має сенс виключно у разі можливості не просто знищення, а інженерної деконструкції всієї тамтешньої інфраструктури: «Гута в Гулеті, з великими печами. Плавильня, гута гальмею і велика кузня заліза в Ейсенлаані, п’ятсот центнерів річної продукції. Ливарні й вовняні мануфактури в Альдерберзі. Солодові млини, винокурні, ткацькі й красильні майстерні у Венґерберзі. Демонтувати і вивезти» — ЧП)

Але окрім товарного обігу важливим (а може, й першим за важливістю) для розвитку економіки стає обіг грошовий.

(Зауважимо як аргумент щодо гомогенності світу збірок оповідань — і романів, що коли більш-менш детальні описи видобутку й торгівлі у Сапковського з’являються лише у пенталогії, то описи функціонування складних банківських систем починаються вже у збірках оповідань: досить пригадати пригоди Ґеральта, Любистка й половинчика Бібервельдта у Новіграді у «Вічному Вогню» — там, наприклад, послідовно згадуються акредитиви, векселі, авалі, гарантійні умови, складні системи податків та міждержавних банківських зв’язків; «інтереси, — як казали герої того оповідання, — повинні крутитися».)

Окрім великих гравців (як то банківський дім Джіанкарді чи діяльність Віме Вівальді з Новіграду) економічний розвиток дає шанс на збагачення гравцям малим, тим, хто реалізує гру поміж попитом і пропозицією (не важливо, чи йде мова про «Веру Левенгаупт і Синів», чи про гавенкарів із їхнім бажанням поживитися з білок — «для купців важить лише прибуток, не політика» — КЕ). Утім, не станемо забувати, що, наприклад, згідно із відомим французьким дослідником ранньомодерних часів Ф. Броделем саме ці «малі торгівці» створюють умови суспільних зсувів — як економічні, так і соціальні.

Соціум. Будь-яке традиційне (нехай навіть традиційне «в міру») суспільство — це характерний візерунок соціальних ролей і статусів. А візерунок цей означає чітку ідеологію і практику розшарування окремих суспільних станів.

Знайоме нам європейське Середньовіччя досить швидко сформулювало базову для себе ідею трьох станів, із яких складається «правильне» суспільство: oratores, bellatores та laboratores — ті, хто моляться, ті, хто воюють, і ті, хто працюють. Цю схему — цілком дієву для нашого Середньовіччя — можна, здається, використовувати як первинну аналітичну модель і для світу відьмака.

Із однією, щоправда, важливою обмовкою: із bellatores та laboratores там не виникає проблем (перші — шляхта и рицарство — продовжують існувати на Півночі як важлива й активна соціальна сила, потихеньку витискаючись купецтвом і ремісниками з економіки й кондотьєрами з військової сфери; другі — у міру розвитку міського простору — ускладнюються, розширюють свої реальні можливості й претендують на прийняття рішень — а не тільки на їхнє виконання під жорсткою рукою «тих, хто воює»: досить пригадати панів радних, які з’являються в оповіданнях Сапковського вже з перших збірок).

Складніше із третьою складовою (у межах знайомої нам ідеології вона ж — перша, та, що є на вершині піраміди в умовах теоцентричного суспільства) — із oratores. Бо, по-перше, релігія не відіграє у світі відьмака такої вже значної ролі (до