Читати книгу - "Бібліотека душ"

когось дзвенів мобільний. Бадьора поп-музика. Ми проминули модний ресторан з краєвидом на канал, але, завдяки Шароновим чарам, люди, що обідали на патіо, не побачили, як ми пливемо повз них. А якби побачили, то цікаво, що б могли подумати? Двоє підлітків у чорному, жінка, вбрана у формальну сукню вікторіанської доби, і Шарон у мантії Смерті та з жердиною, везе нас назад із підземного царства. Але хто його знає, можливо, сучасний світ такий перенасичений усілякими дивовижами, що ніхто б і бровою не повів.

Та з моїми батьками була зовсім інша історія. І тепер, коли ми повернулися в теперішнє, мене щораз сильніше турбувало, якою ця історія буде. Вони вже вирішили, що я з’їхав з глузду чи підсів на важкі наркотики. Якщо мене не запроторять у божевільню, я вважатиму себе щасливчиком. Та навіть якщо ні, за мною ще багато років наглядатимуть. Батьки більше ніколи не зможуть мені довіряти.

Але то була моя боротьба, і я знайду спосіб з цим розібратися. Найпростішим для мене виходом було б сказати їм правду. Але знову ж таки, я не міг. Батьки нізащо не зрозуміють цієї частини мого життя, а якщо я примушу їх зрозуміти, то вони самі можуть у психушку загриміти.

Мій батько вже й так знав про дивних дітей більше, ніж йому б це пішло на користь. З усіма ними він зустрічався на Кернгольмі, хоч і подумав тоді, що то йому наснилося. Потім Емма залишила йому того листа і фото, на якому вона з моїм дідом. І, наче цього було замало, по телефону я сказав татові, що я дивний. Потім уже до мене дійшло, що то була помилка. Дуже егоїстично з мого боку. А тепер от я прямував на зустріч із батьками, а поряд сиділи Емма й пані Сапсан.

— Я тут подумав, — я розвернувся до них у човні. — Може, вам не варто зі мною йти.

— Чого це? — здивувалася Емма. — Так швидко ми не постаріємо…

— Думаю, батькам не варто вас зі мною бачити. Мені й без того буде важко їм усе це пояснити.

— Я вже це трохи обміркувала, — озвалася пані Сапсан.

— Що саме? Зустріч із моїми батьками?

— Так. Якщо хочеш, я можу тобі допомогти.

— Як?

— Один з численних обов’язків імбрин — спілкуватися зі звичайними, чия цікавість до нас виходить за межі ненав’язливо та починає спричиняти негаразди. Ми вміємо зробити так, щоб вони перестали цікавитися, тобто забули, що вони дещо бачили.

— Ти про це знала? — спитав я в Емми.

— Так. Якби не стирання, дивні щодня фігурували б у вечірніх новинах.

— Тобто ви… стираєте людям пам’ять?

— Усе більше схоже на вибіркове усування певних незручних спогадів, — уточнила пані Сапсан. — Це безболісна процедура, яка не викликає жодних побічних ефектів. Та все ж тобі це може здатися крайнім заходом. Тому я залишу це на твій розсуд.

— Добре, — сказав я.

— Що добре? — спитала Емма.

— Добре, будь ласка, зітріть моїм батькам пам’ять. Це ж просто супер. А коли стиратимете… я там у дванадцять років на маминій машині в двері гаража в’їхав…

— Пане Портман, я думаю, краще не захоплюватися.

— Жартую, — сказав я. Хоч насправді то лише частково був жарт. У кожнім разі, полегшення я відчув величезне. Тепер не доведеться усі свої підліткові роки просити пробачення за той раз, коли я втік, змусив батьків думати, що я мертвий, і мало не зруйнував навіки їхні життя. Приємно.

Розділ одинадцятий

Шарон висадив нас на тій самій темній і повній щурів пристані під доками, де ми вперше з ним зустрілися. І коли я зійшов з човна на дошки, в душі ворухнулася гірка й водночас солодка ностальгія. Кожну секунду останніх кількох днів було позначено для мене жахом, брудом, усіма найекзотичнішими формами болю. Але такої пригоди, як ця, я, імовірно, більше ніколи в житті не матиму. Мені всього цього бракуватиме… не так випробувань, які я витримав, як тієї людини, якою я був, поки їх переживав. Тепер я знав, що в мене всередині є залізний стрижень сили волі, і сподівався, що зумію його зберегти, хай навіть моє життя стане легким.

— Бувай, — попрощався Шарон. — Я радий нашому знайомству, попри всі ті неприємності, яких ти мені завдав.

— Ага. Я теж. — Ми потисли один одному руки. — Було цікаво.

— Зачекай нас тут, — попросила його пані Сапсан. — Ми з панною Блум повернемося за годину-дві.

Знайти моїх батьків виявилося справою досить легкою. Було б, звісно, ще легше, якби я не втратив свого телефону, але навіть без нього вистачило звернення в поліційний відділок. Я був серед осіб, зниклих безвісти, тому за півгодини після того, як я назвав поліцейському своє ім’я й посидів на лавці, примчали мої мама з татом. Вбрані вони були у м’ятий одяг, у якому, очевидно, й спали, завжди ідеальний макіяж моєї матері був жахливим, у батька відросла триденна щетина, і обоє тримали в руках по пачці оголошень «ЗНИКЛА ЛЮДИНА». І одразу ж мені стало невимовно соромно за все, що я змусив їх пережити. Але, коли я забурмотів вибачення, вони впустили оголошення на долівку, з двох боків мене обійняли, і мої слова потонули в складках татового светра.

— Джейкобе, Джейкобе, о боже, мій маленький Джейкобе, — плакала мама.

— Це він, це правда він, — сказав тато. — Ми так хвилювалися, так хвилювалися…

Скільки я був відсутній? Тиждень? Напевно, так, хоча за відчуттями минула вже ціла вічність.

— Де ти був? — питала мене мама. — Що ти робив?

Вони випустили мене з обіймів, але вставити слово я ще не міг.

— Навіщо ти втік? — суворо запитав тато. — Джейкобе, про що ти тільки думав?

— Я посивіла з тобою! — поскаржилася мама і вдруге пригорнула мене до себе.

Тато оглянув мене з ніг до голови.

— Де твій одяг? Що це на тобі?

Я так і не перевдягнувся після пригод, мій одяг був чорним. Ой. Проте пояснити його було легше, ніж, наприклад, одяг дев’ятнадцятого століття. І на щастя, Матінка Пилок позагоювала всі порізи, що прикрашали моє обличчя…

— Джейкобе, скажи щось! — зажадав батько.

— Мені правда дуже, дуже шкода, — сказав я. — Якби це залежало тільки від мене, я б нізащо не завдав вам таких неприємностей. Але тепер уже все добре. Все буде гаразд. Ви не розумієте, але нічого страшного. Я так вас люблю.

— В одному ти правий, — мовив тато. — Ми не розуміємо. Геть нічого.

— І це не добре, — докинула мама. — Ти все нам поясниш.

— І нам теж, —