Читати книгу - "Твердиня"

«Цікаво, а в угоді було вказано, що після смерті Ерлу вирвуть щелепу, а його самого повісять на дереві, щоб налякати чотирьох дурнуватих студентів, які приперлись у джунглі з іншого кінця світу?» — зі злістю подумав хлопець, утім, тримаючи рот міцно стуленим.

Джейсон відхилився до лівого борту, покосився у вікно і просяяв:

— Здається, прилетіли.

Левко відчув, як вертоліт сповільнився, завис над землею і почав неквапно обертатись навколо своєї осі, вишукуючи місце для посадки. Вони знижувалися під кряж, що півмісяцем випинався з пустелі, у найвищій точці підносячись над плато на тридцять п’ять метрів. Левко встиг розгледіти, що за кряжем простягається неторкана пустка, а потім огляд закрила пелена здійнятої лопатями куряви. Менш ніж за півхвилини колеса гелікоптера торкнулись землі.

Першими, не чекаючи, поки осяде жовто-сіра пилюка, з «Мі-17» вискочили стрільці. Притискаючи гвинтівки до грудей, ґевали кинулись по різні боки від вертольота, відбігли на двадцять кроків, обстежили пустелю в біноклі і тільки після цього дозволили вийти іншим.

Джейсон потягувався, розминаючи ноги. Перуанець м’явся в стороні, явно почуваючи себе некомфортно вдалині від джунглів і своїх побратимів. Штурман Джим Ломбарді і другий пілот Гордон Лі Купер, виждавши, коли спиняться лопаті, заметушились довкола вертольота.

Левко зіскочив на землю і миттю відчув, як пилюка в’їдається в очі. Він закашлявся і став швидко кліпати, щоправда, це лише посилило різь.

До хлопця наблизився Джейсон, недвозначно подзвякуючи сріблястими наручниками.

— Я можу тобі довіряти, Лео? — Джейсон говорив дивним тоном, немов запрошував Левка до втечі. «Давай, Лео, давай, чувак, ти ж майже на волі, зривайся й біжи, а ми всадимо кілька куль у твою гепу, і на одну проблему стане менше». (А потім Х’юз-Коулман полетить назад і розказуватиме Семену, Ґрему і Сатомі, що не хотів Левку зла. «Так сталося, вважайте, збіг обставин: хлоп побіг, надумав утекти, і тим самим поставив під загрозу таємність мого проекту. Все чесно, згідно з домовленостями…») Сивочолий покрутив наручники на пальці. — Я взяв тебе сюди, щоб помалу залучати до спільноти Паїтіті; допомагатимеш вантажити гелікоптер. Оскільки ти новенький і поки що, так би мовити, не освоївся з нашими звичаями, я переживаю, щоб ти не взявся викидати коники. Я можу ускладнити тобі життя, начепивши «браслети»: ти будеш виконувати ту саму фізичну роботу, тільки зі скутими руками. Втім, якщо пообіцяєш не ускладнювати життя мені і не робитимеш пакостей, можемо обійтись без брязкалець.

— Я не тікатиму, — твердо промовив Левко.

— Гм-м… — Джейсон знову взявся за театральні жести: підкреслено вагаючись, він переводив погляд із наручників на хлопця і назад.

— Там, — хлопець кивнув на схід, де були джунглі, — лишились мої друзі.

Не такі вже й друзі, зважаючи на останні події, але кидати їх напризволяще хлопець не збирався. Навіть якщо випаде стовідсоткова нагода.

— Добре. Але затям: те, що відбулося вночі з Семеном, — відбулося востаннє. Більше поблажок не буде. Якщо спробуєш драпонути, здеру з тебе шкуру живцем. — Х’юз-Коулман пошукав очима стрільця, що пильнував східний сектор. — Луїсе! Агов, Лу! — Почувши своє ім’я, ґевал обернувся. — Наглядай за цим шкетом, — звелів чоловік.

Стрілець відсалютував босу стуленим вказівним і середнім пальцями, після чого штрикнув поглядом Левка, мовляв: без фокусів.

Левко роззирнувся. Курява спала, відкривши очам схожий на гігантську коричневу бородавку кряж, що захищав місце стоянки «Мі-17» з трьох сторін: заходу, півночі й сходу. На півдні розляглася пустеля, абсолютно рівна, якщо не брати до уваги кількох віддалених кряжів, що тремтіли й переливались у висхідних потоках розігрітого повітря, і переплетених слідів, які лишились з часів сходження останнього льодовика і нагадували скошлане волосся велетенської мумії, розстелене по землі. Куди не глянь — жодного натяку на присутність людини. Шосе, яке помітив Левко з повітря, вони проминули кілометрів двадцять назад, тож навіть якби хлопець хотів, тікати не було куди.

Місце для приземлення обрали не випадково: все вказувало на те, що Джейсон і його люди тут не вперше. Джим і Гордон Лі вже розчистили від піску горизонтальні двостулкові ворота, що вели до підземного сховку. Розкривши важкі металеві дверцята, вони витягли на поверхню паливний насос і купу з’єднувальних шлангів. Неподалік сантиметрів на двадцять над землею витикалась ляда закопаної в пісок і замаскованої каменями велетенської паливної цистерни. Поки Джим Ломбарді не розгріб каміння і не почав розкручувати кран на кришці, пофарбованій, як і гелікоптер, у жовто-сірий хакі, Левко цистерни не бачив.

Останнім з вертольота вибрався Віктор Шако.

— Починайте заправку, — для проформи розпорядився Джейсон.

— Усе зробимо, босе, — кивнув пілот.

Віктор заземлив вертоліт і поставив під колеса упорні колодки. Гордон Лі «обв’язав» шлангами польовий електронасос, підключив дроти живлення, що тягнулись з розетки «Мі-17» (розташованої на правому борту між дванадцятим і тринадцятим шпангоутами), і також заземлив насос. Джим заштовхав всмоктувальний шланг у цистерну, нагнітальний — у заливну горловину паливного баку, і переконався, що обидва заповнились пальним.

— Пускаємо? — спитав Гордон Лі, тримаючи палець на вмикачі електронасоса.

Віктор Шако зиркнув на наручний годинник і притримав другого пілота:

— Почекай, хай охолонуть двигуни.

Цієї миті з заходу долинув хриплий голос стрільця:

— Автомобіль на десятій годині, прямує до нас.

— Бачиш, що за тачка? — задерши голову, гукнув сивочолий.

— Як завжди, босе, чорна «Toyota Hilux».

— Це рудий, — посміхнувшись, мовив Джейсон.

Левко здригнувся.

XCIV

14 серпня 2012 року, 11:43 (UTC – 5) Паїтіті

Сьома зробив півсотні фотографій, дев’яносто відсотків яких було не відрізнити одну від одної, але навіть тоді не заспокоївся. Джейсон, чий настрій мінявся швидше, ніж погода в тропічних широтах в сезон ураганів, міг передумати, відіграти назад, після чого фотокамеру, швидше за все, відберуть, а знімки знищать. Улаштувавшись якомога зручніше (хоча в цій ситуації було б правильніше вжити фразу «влаштувавшись так, щоб якомога менше боліло»: «Кетанов», який Сьома ковтнув зранку, вивітрювався, пошматовані м’язи литки просинались і починали свою болючу пісню), хлопець старанно перемалював опуклі хромовані знаки до блокнота.

Сьома вирішив зосередитися на