Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

— Але я… Коли я приїду, всі офіси з оренди автомобілів будуть зачинені. Без знання мови мені буде важко переконати когось із місцевих пертися посеред ночі до Сан-Педро, до покинутого Сан-Педро. До світанку я точно не виберуся з Калами і… і тому я не розумію, чому маю їхати просто зараз? Може, краще почекати до ранку?

— Бо завтра ми почуватимемося гірше, ніж сьогодні, — почав дратуватися Ріно. — У нас ні води, ні їжі. У нас незабаром глюки почнуться від зневоднення!

— Тоді поїхали зі мною, — благально попросила Лаура. Жінка боялася наодинці гнати через пустелю.

Ґевал тихенько гмикнув, удруге, ніби ненароком, зиркнув на українця та похитав головою:

— Я не залишу Джеймі та Тимура ночувати в Сан-Педро. Їдь, Лауро. Сперечаючись, ти тільки марнуєш час. Завтра вранці ми чекатимемо на тебе на крутому джипі.

Тимур хрипло розсміявся:

— Бери найбільший з усіх, які знайдеш.

— Обов’язково, — силувано всміхнулася француженка, — з отакенними колесами, — її очі стали вологими від сліз. Із невідомих причин у її голові дзиґою закрутилася думка про те, що вона більше ніколи не побачить ні Ріно, ні Тимура.

— Ага, — українець вистромив догори великого пальця. — Рушай уже.

Лаура розвернула «Vespa» в напрямку виїзду із селища, вмостилась на сидіння та, натиснувши кнопку електричного стартера, завела двигун.

— Тільки не жени, — стурбовано проказав Тимур. — Їдь обережно!

— О’кей, — француженка озирнулася на чоловіків, які виглядали так, наче провели в пустелі не один день, а добрих півроку, трохи спохмурніла, помітивши, що Джеймі дивиться в інший бік, а тоді, легко відштовхнувшись від землі ногою, повела мопед до виїзду із Сан-Педро.

Ріно з Тимуром, прикривши носи та роти від пилу, проводжали її поглядом. «Vespa» віддалявся, тягнучи за собою шлейф із куряви. Дирчик зник за крайніми будівлями, а ще через хвилину розчинилось удалині деренчання його двигуна.

— Як гадаєш? — повернувся до Ріно українець. — Протримаємось?

Здоровань спробував облизати сухі губи, але язик ніби обгорнули наждачним папером.

— Нічого не змінилося, фелла. Все, як учора.

— Ага, — саркастично скривив губи Тимур. — Тільки ми тепер без води. І без лопат.

— Ну, так, звісно, — спробував пожартувати преподобний, — без лопат нам тепер справді кранти.

LXXXVI

П’ятниця, 23 січня, 18:07 (UTC –5)

14°40’48’’ пд. ш. 73°51’27’’ зх. д.

У повітрі над Перу, 11278 метрів над рівнем моря

— Еквадорці розпочали арешт «сутінкових», — неголосно повідомив Джонні.

Ліза Джин Торнтон, яка, заколисана рівномірним гудінням авіаційних двигунів «Rolls Royce» та відсутністю турбулентності, кілька хвилин тому закуняла, відірвала голову від ілюмінатора та невидющими очима втупилася в блондина, що розвалився в кріслі навпроти. На лакованому столику перед Джонні стояв розкритий MacBook. Півтори години тому вони без інцидентів вилетіли з аеропорту Куенки[107], куди ВПС США прислали ще один С-37А. До Куенки з Мачали добиралися на автомобілях.

— Армія та поліція потроху висмикують людей із натовпу, — повторив він, збагнувши, що Ліза не до кінця вловила суть першої фрази. — «Сутінкові» не опираються. Дуже багато мертвих. Вони загнали себе до смерті й тепер мруть, як мухи. У самому Ґуаякілі все спокійно.

— Я зрозуміла, — Ліза погамувала позіх. Перед нею на столику стояла коробка з вистиглою піцою, яку вони захопили перед вильотом. — Що з вантажівкою?

Джонні поклацав по клавіатурі, почекав кілька секунд, а тоді, піднявши брови, ледь нахилився до екрана.

— Воу, — присвиснув він.

— Що?

— Вони випереджають графік.

Жінка потемніла на обличчі. Після аварійної посадки досі боліла голова, і власний голос долинав, наче крізь вату.

— Де вони?

— Не гарячкуй, нічого серйозного, ми все ще… — він ураз стих, вираховуючи, яка відстань від вантажівки до Калами.

— Кажи, де вони, — підвищила голос Ліза.

— Десь під нами, — Джонні понад ноутбуком зиркнув на шатенку та, зауваживши три глибокі зморшки, що пролягали її переніссям, додав: — Я не жартую. Викрадачі нещодавно проїхали Наску. Зараз вантажівка за три з лишком сотні кілометрів на північ від Арекіпи, найбільшого міста на півдні Перу. А від Арекіпи до чилійського кордону — не більше ніж п’ять сотень кілометрів, — чоловік потер носа. — Вони женуть як очманілі.

— Скільки їм залишилося до Атаками?

— До Калами… — Джонні схилився над ноутбуком, пробігся пальцями по клавішах, — …одна тисяча триста, ні, одна тисяча чотириста кілометрів. Якимось дивом ці хлопці витискають із «М939» просто фантастичну швидкість, і вони знову перетинатимуть кордон уночі… Та нам усе одно немає чого хвилюватися: летіти до Калами лишилося менше ніж годину.

— Одна тисяча чотириста, — повторила Ліза Торнтон, постукуючи пальцями по бильцю крісла. — Це найкоротша дорога?

— Інших доріг до Калами немає, — глянув спідлоба Джонні.

— А якщо вони рухатимуться навпростець пустелею? — вона подивилася на піцу. Після того що трапилося в Мачалі, їсти не хотілося. — Як «М939» почувається на бездоріжжі?

— Чудово почувається, — відповів білявий агент. — Але, як на мене, з’їхавши з траси, вони тільки змарнують час. Ніхто не здатен гнати пустелею на п’ятитонній вантажівці зі швидкістю сто кілометрів за годину. Це не ралі Париж — Дакар.

До губ Лізи Торнтон підступило заперечення, але вона змовчала. Прихилившись до поцяткованого морозом вікна, жінка споглядала внизу одноманітну пустельну поверхню зі слідами від давно пересохлих річок, яка в призахідному світлі нагадувала відполіровану до блиску мармурову стільницю. Щось було не так із усіма цими відстанями. Біль розсипався іскрами в її голові, і Ліза ніяк не могла збагнути, що саме.

LXXXVII

П’ятниця, 23 січня, 18:31 (UTC –4)

Траса № 23, Чилі

Сонце сліпило, і вона не могла їхати швидко.

За годину Лаура подолала трохи більше ніж сорок кілометрів, до Калами зоставалося приблизно стільки ж, коли раптом двигун скутера «Vespa» закашлявся та заглух.

Руки вмить заніміли від страху, так, наче в них налили розплавленого, але чомусь холодного, мов крига, свинцю. Француженка вирулила на узбіччя та поставила ногу на пісок. Щонайменше хвилину вона сиділа, не наважуючись заводити мопед. Зрештою тремтячими пальцями торкнулася електричного стартера. Двигун чмихнув, задеренчав і… заторохтів рівніше. Намагаючись не дихати, Лаура відірвала ногу від землі й рушила.

Через півтора кілометри все повторилося знову: двигун похлинувся, кільканадцять разів бухикнув, після чого затих. І тоді француженка зрозуміла, що проблема не в двигуні, все значно банальніше — у неї закінчується пальне. Індикатор рівня палива в бакові стримів на міліметр вище від позначки з літерою Е — empty[108], проте він тримався на тому самому місці від часу виїзду із Сан-Педро, а це наштовхувало на висновок, що паливомір несправний. Жінка постукала пальцем по