Читати книгу - "Що впало, те пропало"

— Прийшов якийсь чоловік, — насилу вимовляє вона. — Він… забрав… Тіну. Я чула, як вона плакала. Ти повинен… Господи Боже, як у голові дзвенить.

Піт одну нескінченну секунду коливається між необхідністю допомогти матері й спонуканням захистити та повернути сестру. «Якби ж це був сон, — думає він. — Якби ж я прокинувся».

Спочатку мама. Мама просто зараз.

Він хапає з батькового столу телефон.

— Тихіше, мамо. Нічого не кажи й не рухайся.

Вона втомлено заплющує очі.

— Він приходив по гроші? Ця людина приходила по гроші, які ти знайшов?

— Ні, за тим, що було з ними, — говорить Піт і натискає три цифри, які вивчив ще в початковій школі.

— Дев’ять-один-один, — вимовляє жіночий голос. — Що у вас трапилося?

— У мою маму стріляли, — говорить Піт. — Сикоморова вулиця, двадцять три. Надішліть швидку, негайно. Вона спливає кров’ю.

— Будь ласка, назвіть своє і…

Піт кидає трубку.

— Мам, мені треба йти. Я повинен повернути Тіну.

— Не дай… образити… — Язик її вже ледве рухається. Очі все ще заплющені, і він з жахом помічає, що навіть на віях у неї кров. Це він винен! Це все через нього! — Не Дай… Тіну… обра…

Вона замовкає, але ще дихає. Боже, тільки б вона не перестала дихати.

Піт бере ключ від Залу відпочинку з коркової панелі.

— Усе буде гаразд, мамо. Зараз приїде швидка. І прийдуть друзі.

Він робить крок до дверей, але тут йому щось спадає на думку, і він повертається.

— Мам?

— Шшш…

— Тато все ще палить?

Не розплющуючи очей:

— Він гадає… я не… знаю.

Швидко — йому треба піти звідси до того, як прийде Ходжес і спробує перешкодити йому зробити те, що він задумав, — Піт починає заглядати у висувні шухлядки батьківського столу.

«Про всяк випадок, — думає він. — Просто про всяк випадок».

48

Хвіртка у дворі відчинена. Піт не помічає цього. Він вибігає на доріжку. Підбігаючи до струмка, він помічає клаптик жовтої прозорої тканини, що висить на гілці, яка стирчить. Добігши до струмка, він, сам того не усвідомлюючи, повертається, щоб подивитися на те місце, де закопано скриню. Скриня, що стала причиною всього його жаху.

Дійшовши до каменів, що йдуть від берега через струмок, Піт різко зупиняється. Очі його розширюються. Ноги ніби стають гумовими і безвільними. Він падає на землю, дивлячись на пінний, неглибокий потік, який так часто переходив разом зі своєю молодшою ​​сестрою, теревенячи з нею про всілякі дурниці, що цікавили її на той час. Про місіс Бізлі. Про Губку Боба. Про її подругу Еллен. Про улюблену валізку для сніданків.

Про улюблений одяг.

Про прозору жовту блузку з повітряними рукавами, наприклад. Мама завжди нагадує їй, щоб не одягала її часто, тому що її треба віддавати в хімчистку. Сьогодні вранці, ідучи до школи, Тіна була в ній? З того часу ніби минуло століття, але він гадає…

Він гадає, що вона була в ній.

«Я забираю твою сестру з собою в безпечне місце, — сказав Червоні Губи. — Де ми зможемо зустрітися, як тільки записники будуть у тебе».

Невже це можливо?

Звичайно, можливо.

Якщо Червоні Губи виріс у будинку Піта, він, напевно, нерідко проводив час у Залі. Усі діти з цих районів проводили там час, поки він не закрився. І йому, напевно, відомо про стежку, бо скриню було закопано менше ніж за двадцять кроків від того місця, де вона перетинає струмок.

«Але він не знає про записники, — думає Піт. — Поки».

Тобто, якщо він не знайшов їх після останньої розмови по телефону. Якщо ж знайшов, то вже забрав їх. І сам забрався. Добре, якщо він залишив Тіну в живих. А чому б йому її не залишити в живих? Навіщо йому вбивати її, коли він отримає те, що хоче?

«Щоб помститися, — холодно думає Піт. — Щоб покарати мене. Я — злодій, який украв записні книжки, я вдарив його пляшкою і втік з книжкового магазину. Я заслуговую на покарання».

Він підводиться й похитується від запаморочення, яке несподівано наринуло. Коли напад проходить, він перетинає річечку й на протилежному березі знову кидається бігти.

49

Парадні двері будинку 23 на Сикоморовій вулиці розкрито навстіж. Ходжес вискакує з «Мерседеса» ще до того, як Джером його зупиняє остаточно, і вбігає в будинок, одна рука в кишені, стискає Веселого Ляпанця. Він чує веселу музику, яку дуже добре знає через години, згаяні на гру в комп’ютерний солітер.

Він іде на звук і знаходить жінку, яка сидить — валяється — біля столу в закутку, що слугував за кабінет. Половина її обличчя розпухла і залита кров’ю. Вона дивиться на нього, намагаючись сфокусувати погляд.

— Піт, — вимовляє вона. А потім: — Він забрав Тіну.

Ходжес присідає й дбайливо розсовує волосся жінки. Те, що відкривається його погляду, погано, але зовсім не так погано, як могло б бути. Ця жінка виграла в єдиній лотереї, яка справді має значення. Куля пробила борозну завдовжки шість дюймів[132] у шкірі голови і в одному місці навіть оголила череп, але від рани на шкірі вона не помре. Утім, вона втратила багато крові, у неї шок і контузія. Зараз не час ставити їй запитання, але він змушений. Морріс Белламі вийшов на криваву стежку, і Ходжес поки ще знаходиться не на тому її кінці.

— Холлі, виклич швидку.

— Піт… вже викликав, — каже Лінда, й одразу ніби це начаклував її слабкий голос, вони чують сирену. Звук віддалений, але наближається швидко. — До того… як пішов.

— Місіс Сауберс, Піт забрав Тіну? Ви це хочете сказати?

— Ні. Він. Той чоловік.

— У нього були яскраві губи, місіс Сауберс? — запитує Холлі. — У людини, яка забрала Тіну, були дуже яскраві губи?

— Ірландські… губи, — говорить вона. — Але не… рудий. Сивий. Він старий. Я помру?

— Ні, — каже Ходжес. — Допомога вже близько. Але ви повинні допомогти нам. Ви знаєте, куди пішов Пітер?

— Надвір. Крізь хвіртку. Бачила його.

Джером визирає у вікно й бачить розкриту хвіртку.

— Куди вона виходить?

— Там стежка, — утомлено вимовляє Лінда. — Нею діти… ходили в Зал. Раніше, до закриття. Він узяв… Здається, він узяв ключ.

— Піт?

— Так… — Її погляд переміщається на коркову панель із численними ключами. Один із гачків порожній. На наклеєній нижче стрічці написано: «ЗАЛ ВІДПОЧИНКУ, БЕРЕЗОВА ВУЛИЦЯ».

Ходжес приймає рішення.

— Джероме, ти зі мною. Холлі, залишаєшся з місіс Сауберс. Знайди ганчірку, змочи холодною водою і приклади їй до голови. — Він робить вдих. — Але спочатку подзвони в поліцію. Запитай мого старого напарника.