Читати книгу - "Чарівні створіння"

А ще вона розповіла мені про Мейкона, який, незважаючи на будь-які відстані, приїздив до неї кожного дня народження, відколи вона себе пам’ятає.

Тієї ночі, перечитуючи «Книгу місяців» аж до самого світанку, ми разом споглядали схід сонця — лишень вона з Рейвенвуда, а я зі свого вікна.

«Ітане?»

«Я тут».

«Я боюся».

«Знаю. Л., спробуй заснути».

«Я не хочу марнувати час на сон».

«Я теж».

Але ми обоє знали, що це неправда. Просто жоден з нас не хотів знову бачити ті ж самі кошмари.

* * *

«Ніч обрання є ніччю найбільшої слабкості, бо тоді пітьма зсередини з’єднується з пітьмою ззовні, і наділений силою відкривається великій темряві, не маючи захисту, оберегу чи замовлянь від нападу і вторгнення. Смерть у годину обрання безповоротна і вічна…»

Ліна згорнула книжку.

— Я більше не можу це читати.

— Так, це не жарти. Не дивно, чому твій дядько завжди такий стурбований.

— Мало того, що я можу перетворитися на злого демона, так іще ж і дуба врізати… Допиши це у список під пунктом «лиха доля».

— Є. Демон. Дати дуба. Доля.

Ми знову були в саду Ґрінбраєру. Ліна передала мені книгу, а сама лягла на спину, задивившись у небо. Я сподівався, що вона просто гралася з хмарами, а не думала про те, як мало ми дізналися з книги за всі ці дні. Я намагався її не зачіпати — натомість гортав сторінки — в Амминих старих садових рукавичках, занадто куцих, щоб цілковито заховати мої долоні.

«Книга місяців» налічувала тисячі сторінок, а деякі з них містили ще й не одне заклинання. Я не знайшов у їхньому розташуванні жодної логіки — скидалося на те, що заклинання записували хаотично. Зміст був радше схожий на чернетку, в якій похапцем накидали кілька посилань на вміст книги. Я гортав її, намагаючись знайти хоч якусь цінну інформацію, та більша частина прочитаного взагалі збивала мене з пантелику. Я лишень сидів і мовчки дивився на слова, яких не міг зрозуміти.

I ddarganfod yr hyn sydd ar goll

Datodwch у cwlwm, troellwch a throwch ef

Bwriwch у rhwymyn hwn

Fel у caf ganfod

Yr hyn rwy`n dyheu amdano

Yr hyn rwy`n eigeisio.

Раптом один з виразів вирізнився з-поміж решти слів — я бачив його на стіні в кабінеті мами й тата: «РЕТЕ ЕТ INVENIES». Шукай і знайдеш. «INVENIES». Знайдеш.

Ut invenias quod abes

Expedi nodum, torque et convolve

Elice hoc vinculum

Ut inveniam

Quod desidero

Quod peto.

Я шалено гортав сторінки маминого словника латини, виписуючи слова для перекладу в кінець книжки. І раптом отримав заклинання:

Щоби зникле знайти.

Розкрути, закрути,

Потім знов зав'яжи,

Заклинання скажи,

Щоб знайшлось довгождане,

Що шукаю старанно.

— Тут дещо є!

Ліна сіла, зазираючи мені через плече.

— Ти про що? — в її голосі було небагато оптимізму.

Я показав їй свої каракулі:

— Я переклав. Схоже, за допомогою цього примовляння можна щось знайти.

Ліна прихилилася ближче, перевіряючи мій переклад, і раптом вигукнула:

— Це пошукові чари!

— Схоже, саме це може допомогти нам зняти прокляття.

Ліна поклала книгу собі на коліна, уважно вивчаючи сторінку. Потім вона вказала на заклинання, розташоване вище.

— Гадаю, це те ж саме, лише вельською.

— А воно нам знадобиться?

— Хтозна. Ми навіть не знаємо, що шукати, — вона насупилася, втративши колишній ентузіазм. — Крім того, вимовити заклинання не так просто, як здається, а я ніколи не робила цього раніше. Усе може піти не так.

Вона що, жартує?

— Піти не так? Що може бути гірше за перетворення на темну чародійку у день свого шістнадцятиріччя? — я вихопив книгу з її рук, відпалюючи квіточки з кінчиків рукавиць. — То навіщо ми тоді розкопували могилу в пошуках книги? Витрачали тижні, намагаючись зрозуміти її послання? Ми що, навіть не збираємося спробувати?

Я тримав книгу, аж доки одна з рукавичок не почала диміти.

Ліна похитала головою.

— Дай-но сюди, — глибоко зітхнула вона. — Добре, я спробую, але навіть не уявляю, що може з цього вийти. Зазвичай я роблю не так.

— Зазвичай?

— Ну, ти ж знаєш про мої сили, про покликання природниці. Ти ж про це? Мої дії мають бути… природні. А я сама рідко розумію, як це все відбувається.

— Гаразд, тоді ти роби, а я тобі допоможу. Мені намалювати коло? Запалити свічки?

Ліна закотила очі.

— Як щодо того, щоб сісти он там? — вона вказала на місце за півтора метра від себе. — Про всяк випадок.

Я чекав, що вона деякий час готуватиметься, але ж я був просто смертним. Що я знав про чари? Я не послухав її наказу пересісти подалі, але, зважаючи на Лінин дебют, трохи позадкував. Ліна тримала книгу однією рукою, а це саме по собі вже було подвигом, адже фоліант важив не один кілограм. Вона глибоко зітхнула і почала читати, повільно вимовляючи рядки.

Щоби зникле знайти,

Розкрути, закрути,

Потім знов зав'яжи,

Заклинання скажи,

Щоб знайшлось довгождане…

У кінці вона відірвала погляд від книги й вимовила останній рядок чітко й голосно:

Що шукаю старанно.

Спочатку нічого не відбулося: над головою так само пливли хмари, віяло морозцем. Не спрацювало. Ліна знизала плечима, і я вгадав її думки. Аж раптом ми обоє почули звук: здалося, що тунелем промчав вітер, і зненацька позаду нас спалахнуло дерево. Воно зайнялося з коріння й до самісінької крони. Вогонь стогнав, горіла кожна гілка — я ще ніколи не бачив, аби бодай щось загорілось так швидко. Деревина одразу почала диміти. Кашляючи, я відтягнув Ліну від вогню.

— З тобою все гаразд?

Вона теж кашляла, а я прибирав з її обличчя чорні кучері.

— Що ж, вочевидь, нічого не вийшло. Якщо тільки ти не планувала насмажити величезних сосисок.

Ліна ніяково усміхнулася.

— Я ж казала — щось може піти не так.

— М’яко кажучи.

Ми не зводили очей з палаючого кипариса. А залишилося п’ять днів.

* * *

Чотири дні. Небо затягло важкими хмарами, а Ліна захворіла й залишилася вдома. Ріка Санті вийшла з берегів і розмила дороги на півночі міста. Місцеві новини списували це на глобальне потепління, але я знав, що відбувалося насправді. На уроці алгебри я сперечався з Ліною щодо книги, зовсім не замислюючись над тим, що через це зіпсую самостійну.

«Забудь