Читати книгу - "Мерзенна сила"

Заступник директора не стуляв очей майже ніколи. Коли втома брала своє, ковтав зазвичай якісь пігулки, але траплялося таке рідко, бо вже давно і вдень, і вночі Візер переважно провадив химерне життя, що текло десь на межі між сном і явою. Він навчився відводити хтозна-куди більшу половину своєї свідомості й у відносинах із зовнішнім світом покладався хіба на чверть свого мозку, не більше. Звісно, кольори, смаки, запахи та інші відчуття били по його почуттях так само, як і в усіх інших людей, та глибше не сягали. Набуті півстоліття тому манери і звичний спосіб спілкування функціонували вже майже незалежно, ніби грамофонна платівка; на цю платівку він цілковито звіряв тепер і розмови з підлеглими, і наради, і засідання — словом, всю рутинну, повсякденну працю. Отже, платівка справно крутилася, творячи такий знайомий усім неуважливий і водночас невловимо зловісний образ, а душа тим часом жила своїм власним життям. Так він досягнув того, до чого здавна прагнули деякі містики — не тільки очистив свій дух від почуттів, але й звільнив його від розуму.

Тож і десь за годину після того, як Фрост пішов до Марка, Візер не спав. Якби хтось зазирнув до нього в кабінет, то побачив би, що він нерухомо сидить за столом, склавши руки і похиливши на груди голову. Сторонньому спостерігачеві могло б видатися, ніби його здолала дрімота, але очі в нього були відкриті. На обличчі ніхто не зумів би помітити й натяку на щось таке як вираз; насправді Візер перебував десь дуже далеко, і годі було сказати, що з ним там відбувалося, — чи він зазнавав страждань, чи насолоди, чи сам змушував когось страждати, — адже мало кому достеменно відомо, що діється з такими душами, коли нить, яка пов’язує їх із природним плином речей, натягнута до межі — але ще не розірвалася. Так чи інакше, коли в нього біля ліктя задзвонив телефон, він навіть не здригнувся і відразу підняв слухавку:

— Слухаю.

— Це Стоун, сер, — почувся голос. — Ми знайшли склеп.

— Так, пане Стоун, продовжуйте…

— Але він порожній.

— Порожній?

— Так, сер.

— Послухайте, любий мій пане Стоун, а ви певні, що знайшли саме те, що нам потрібно? Можливо…

— О, так, сер, я абсолютно певний. Це щось схоже на невелику крипту, вона кам’яна, але там є і цегла — без сумніву, римська. Посередині — підвищення, щось наче вівтар або ліжко.

— І там нікого немає — я правильно вас зрозумів? І не було?

— Нам здається, сер, що ще недавно там хтось був.

— Прошу вас, пане Стоун, висловлюйтесь якомога ясніше…

— Там є вихід, сер, тобто тунель, який тягнеться на південь. Ми відразу пішли тим тунелем. Він виходить на поверхню приблизно за вісімсот ярдів звідти, за лісом.

— Виходить? Там що, є якась арка чи ворота… чи двері?

— В тому-то й річ, сер! Вийти ми вийшли, та тільки там і натяку немає на щось подібне. Складається враження, що зовсім недавно там усе просто рознесли на друзки… можливо, вибухівкою. Так, наче в самому кінці той тунель був завалений камінням і згори засипаний землею, а хтось, намагаючись звідти вибратися, висадив усе те в повітря. Зараз там сам чорт ногу зломить…

— Продовжуйте, пане Стоун. Як ви діяли далі?

— Згідно з вашим розпорядженням, сер, я зібрав усіх наявних в тій окрузі поліціянтів і розіслав їх навколо шукати чоловіка, про якого ви мені говорили.

— Зрозуміло. І як ви їм його описали?

— Суто з ваших слів, сер: старий із дуже довгою або недбало обрізаною бородою, у незвичному вбранні, можливо, в мантії. В останню мить мені спало на думку попередити їх, що на ньому може взагалі не бути жодного одягу.

— Чому вам спало на думку так сказати, пане Стоун?

— Бачте, сер, я не знаю, скільки він там пробув… мені взагалі немає до цього діла. Просто я чув, що тканини, які довго лежали в таких-от місцях, розпадалися на шматки, коли їх виносили на повітря. Сподіваюся, сер, ви не припускаєте, ніби я намагаюся вивідати інформацію, яка мене не стосується. Мені тільки здалося, що буде добре, якщо я…

— Ви абсолютно праві, пане Стоун, — перебив його Візер. — Будь-які щонайменші вияви цікавості з вашого боку можуть мати просто катастрофічні наслідки… звісно, для вас, пане Стоун, адже, віддаючи вам розпорядження стосовно того чи іншого завдання, я дбаю насамперед про ваші інтереси. Будьте певні, ви можете розраховувати на цілковиту мою підтримку, зважаючи на те достоту… е-е… делікатне становище, в якому ви опинилися… ясна річ, без жодного злого умислу з вашого боку.

— Дуже дякую, сер. Я радий… бачу, ви схвально поставилися до того, що я сказав поліціянтам про одяг…

— Ну, щодо цього може бути багато думок, і зараз зовсім не час їх обговорювати… А які вказівки ви дали своїм людям на той випадок, якщо вони знайдуть таку… е-е… особу?

— Із цим теж виникли певні труднощі, сер. З першою групою я послав свого помічника, отця Дойла, — він знає латину. На чолі другої поставив інспектора Ренча і дав йому той перстень, який ви мені передали. Що стосується третьої групи, то мені залишалося хіба подбати про те, щоб до її складу потрапила бодай одна людина, яка говорить валлійською…

— А вам не спало на думку самому приєднатися до якоїсь із цих груп?

— Ні, сер, адже ви наказали зателефонувати вам, як тільки ми щось знайдемо, а я не хотів затримувати пошукові групи.

— Ясно… Що ж, ваші дії, безперечно, можна витлумачити і так. Сподіваюсь, ви попередили своїх людей, що з цією… е-е… особою слід поводитися надзвичайно шанобливо і — прошу зрозуміти мене правильно — обережно?

— Звичайно,