Читати книгу - "Зоряний лицар"

— Ти боїшся? — у голосі незнайомця вчувалося легке глузування.

Марика промовчала. Так, вона боялася, тому що не вміла плавати, і відчуття хитавиці було для неї новим і дещо лякало її. Та поступово на зміну переляку прийшло почуття не відомої досі волі, буцім дівчинка знайшла щось давно втрачене, про що встигла забути.

Вона глянула на незнайомця. Той дивився у море, і все-таки дівчинці здавалося, що він пильно спостерігає за нею. Хто він? Навіщо забрав її? І як вони опинилися на кораблі? Все, що відбувається, було схоже на фантастичний сон. Такого не могло трапитися в житті. Марика похитнулася від здогаду й неслухняними губами прошепотіла:

— Я жива?

— Більш того, — почула вона дивну відповідь.

Дівчинка помовчала, намагаючись осмислити слова незнайомця, а потім несміливо поцікавилася:

— Виходить, я можу повернутися додому?

— Який саме дім ти маєш на увазі? Палац, з якого ти мріяла утекти? Чи циганський табір, звідки тебе вигнали?

Слова незнайомця змусили Марику замислитися. Звідки йому відомо про неї? Куди він везе її? І хто він такий?

— Ти не людина, — сказала Марика після паузи.

— Я некромант.

— Не хто? — не зрозуміла Марика.

— Некромантами називають безсмертних, — пояснив незнайомець.

У Марики по спині поповзли дриги. Колись дуже давно вона чула страшну легенду про те, як один маркіз у надії стати безсмертним, намагався винайти еліксир молодості з крові безневинних дітей. Може, і на неї чекає така сама доля?

— Безсмертним не потрібна кров, щоб жити, — безпристрасно сказав некромант, відповідаючи на німе запитання.

Марика злякано подивилася на співрозмовника. Від усвідомлення того, що той читає її думки, як відкриту книгу, дівчинці стало моторошно. Адже від нього нічого не можна приховати. Вона спробувала ні про що не думати, але, як на зло, думки, мов настирливі комахи, лізли до неї в голову.

— Можеш не боятися, що я вгадаю твої думки. Мені це не потрібно. Я надто довго живу на світі, щоб розуміти тебе без слів, — сказав некромант.

Марика не повірила незнайомцеві, але промовчала. Та й що вона могла сказати, коли перебувала цілковито в його владі?

— Якщо моя кров не потрібна, то навіщо я безсмертному?

— Мене звати Зосимом, — замість відповіді відрекомендувався некромант, і дівчинка зрозуміла, що він не бажає відповідати на це питання.

— Куди ми пливемо?

— На острів Гроз.

— Навіщо?

— Ти хотіла б довіку залишитися в зачарованому лісі? — Зосим, хитро зіщулившись, подивився на дівчинку, ухиляючись від відповіді.

— Ні, я хочу до людей.

— Туди тобі шлях закритий.

— Неправда. Я пройшла повз Ворота смерті. Не віриш?

«Так, ти пройшла повз них і стала безсмертною», — подумав некромант, але зволів не говорити про це вголос. Утім, людське суспільство відкинуло цю дитину задовго до того. Для дівчинки не було місця серед людей від самого її народження.

Зосим добре пам’ятав той день, коли побачив її вперше. Вона була зовсім крихіткою. Тоді він думав, що більше ніколи не зустріне її. Але не пройшло й десяти років, як він везе дівчинку на острів Гроз.

Острів Гроз не був позначений на жодній карті. Захований від людських очей, він існував в іншому вимірі, та все одно про ті широти, де знаходився таємничий острів, ходили легенди. Моряки розповідали, що там безвісти зникають кораблі. Іноді вони поверталися, але ніхто з матросів не пам’ятав, що з ними відбувалося там, у небутті. А часом повертався один корабель, без екіпажу, й безцільно борознив простори Світового Океану. Коли такий корабель-привид виринав з туману, навіть досвідчені морські вовки жахалися, бо всі знали: це провісник лиха.

Споконвіку острів Гроз оточував ореол страху, і ніхто зі смертних не знав, що це лише захист від непрошених гостей і настирливих очей. На острові жили маги. Кожен мешканець острова вмів чаклувати. У декого магічний дар був зовсім слабкий, і його вистачало тільки на те, щоб показувати фокуси. Інші могли поглядом лагодити зіпсовані каструлі або запалювати вогонь пальцями. Треті вміли насилати дощ або посуху.

Серед магів були білі й чорні, тому, щоб зберегти на Землі рівновагу, правили островом дев’ять чарівників, визнаних наймудрішими і найсправедливішими. Кожний з них мав сильну магію, але ніхто не міг користуватися нею лише за власним бажанням.

Вісім магів були рівні за могутністю, і лише дев’ятий перевершував усіх і звався верховним чарівником.

Час від часу маги-правителі змінювалися. Коли строк правління верховного чарівника добігав кінця, особливий знак сповіщав про це, і нікому з мудреців не спадало на думку сперечатися із Всевишнім. На зміну старому чарівникові приходив новий, та люди, здатні стати великими магами, народжуються не часто.

Усі верховні чарівники острова Гроз