Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

— Прошу сідати. У мене погані новини.

Це було зрозуміло й без слів. Якщо тебе як члена сім’ї викликають до лазарету, прохаючи при цьому тримати свій візит у секреті від пацієнта, зрозуміло, що тобі не плитку гематогену безкоштовно видати збираються. Та поки Дана гадала, що саме трапилося з Денисом, лікар повідомив:

— Будьте мужні. Ще ніколи мені не було так тяжко, така молода і вродлива жінка, та ви мусите знати правду. У вашого чоловіка СНІД.

— Що?

— Синдром набутого імунодефіциту. Це…

— Я знаю, що це. Бідний Сава…

Роман Іванович зиркнув на неї трохи здивовано.

— Ваш чоловік — Жакявічюс Денис Арнольдович чи тут якась помилка?

— Ні. Себто так. Це він. Як… о, Господи, тобто чому? За що?

Лікар і далі торочив щось своє, але Дані здалося, що він лиш мовчки округляє рота, мов риба, витягнута з води, з тих, що їх цієї весни так полюбив Мирось — знову генетика перемогла математику. За мить із того безголосого потоку стали вирізнятися окремі слова. Вони долітали до Дани якимись розмитими, безпомічними, наче хтось пропускав їх крізь товщу каламутної морської води.

— …Серія аналізів… ми зробили імунограму. Імунітет практично на нулі. Це вже не ВІЛ, ні про яку латентну стадію тут не йдеться. Мені прикро, але довго він не протягне. Максимум — рік. Якщо пощастить.

— Пощастить?!

Стіна перед нею хиталася, як стегна досвідченої стриптизерки, а підлога просто вислизала з-під ніг. Цікаво, що ж буде, коли я встану, мляво подумала Дана. Роман Іванович співчутливо зітхнув.

— Але й це ще не все, — сказав риба-лікар. — Якщо я правильно все зрозумів, а медична картка не бреше, пан Жакявічюс заразився на ВІЛ не статевим шляхом. У вісімдесят п’ятому році він потрапив у автомобільну аварію, втратив багато крові, і йому робили переливання. Це було у Франції…

Роман Іванович затнувся від того, що зелені, як у дикої кішки, очі зиркнули на нього з ненавистю.

— Це має якесь значення?

— Ну, щоби вам легше було… що він вас не зраджував.

— Легше?! Послухайте, ви лікар чи комік?

— Мені так шкода…

— Але не так, як мені.

— Я до цього й веду. Вам слід терміново зробити аналіз крові на ВІЛ/СНІД і повторювати його кожні три місяці протягом року, за умови, що у вас не буде статевих зносин із чоловіком. Я б вам не радив, навіть із презервативом. Остання стадія, великий ризик… у вас є діти?

— Ні.

— Добре.

Дана стиснула кулаки. Вона розуміла, що мав на увазі Роман Іванович, не могла його за це судити — та готова була вбити лікаря.

— Здайте аналіз прямо зараз, — лікар підсунув до неї вже виписане направлення, — і потім ми обговоримо результати. Хочу вас заспокоїти хоч трохи — шанси на те, що ви не заразилися, є, і вони досить…

— Я не хвора.

— Звідки така впевненість?

— З неба впала.

Роман Іванович обдарував її довгим поглядом великомученика.

— Ви здасте аналіз чи ні?

— Так. Безумовно.

— Добре.

Та припинить він нарешті вживати недоречні слова?! Що «добре», ну що?!

— І останнє запитання: ви самі скажете йому про… тобто діагноз, чи це зробити нам?

— А скільки вас буде виступати з цього приводу?

— Пані Дано, я всіляко підтримую ваше прагнення зберегти почуття гумору в такий складний час, але прошу, не забувайтеся. Я мав на увазі, що в нашій клініці — приватній клініці, до речі, — прийнято, на відміну від державних установ, цікавитися, чи не хочуть рідні самі сповіщати хворих про те, що…

— Хочуть, о, небо, ну що за питання! Звичайно, хочуть, а ви ще й цікавитеся! Та просто сплять і бачать мами говорити своїм дітям, що ті скоро помруть, жінки — чоловікам, а брати — сестрам. Просто тіпає їх від бажання. Мене, до речі, теж. Якщо ви не розумієте, що просто спихаєте брудну роботу на плечі й без того розчавлених горем людей, мені лишається тільки позаздрити державним лікарням.

— Ви не відповіли.

Дана уявила собі, як Денис розмовляє із цим формуляром у білому халаті, і здригнулася.

— Я скажу йому сама.

Але говорити нічого не довелося. Повернувшись додому, Дана знайшла Дениса у спальні — він сидів на ліжку і так дивився на шпалери, ніби чекав, що пуп’янки троянд на них ось-ось розквітнуть. Футболка, подарована Даною з першої стипендії, що колись обтягувала його торс, як рукавичка, тепер більше нагадувала тільник дорослого, вдягнутий на семирічне дитя. Темно-зелені штани трималися виключно на паску, а з холош стирчали босі ступні, вузькі, мов стилети. У нього навіть стопи схудли — ця думка відізвалася у серці Дани таким болем, що вона аж задихнулася.

«Ясноволосий мій янголе, що зробило з тобою життя?»

— Скільки мені ще лишилося? — Ден, навіть не дивлячись у її бік, часто і