Читати книгу - "Хрещений Батько"

з нами або дозволяти іншим користатися ними. Звісно, він може виставити рахунок за надання нам послуг. Зрештою, ми ж не комуністи. Але він повинен дозволити нам брати воду з колодязя. Тільки й того.

Барціні скінчив, і запала тиша. Позиції визначилися: до «статус-кво» не може бути вороття. Але найважливіше було те, що, відповідаючи дону Корлеоне першим, Барціні дав зрозуміти — якщо не буде укладено миру, він відверто приєднається до Татталья у його війні проти Корлеоне. До того ж він забив неабиякий гвіздок: їхнє життя, їхні прибутки залежать від взаємних послуг. Відмова в допомозі вважається агресивним актом. Ніхто не звертається по допомогу без крайньої потреби, й тому не годиться легковажити, відмовляючи.

Нарешті дон Корлеоне вирішив відповісти;

— Друзі, — сказав він, — не тому я відмовив, що хотів зробити прикрість. Ви всі мене добре знаєте. Чи відмовлявся я коли-небудь зробити послугу? Це просто не в моїй натурі. Але в тому випадку мені довелося відмовити. Чому? Бо я переконаний — у майбутньому наркотики згублять нас. У нашій країні надто гостро реагують на цю справу. Це нам не віскі, чи гра на гроші, чи навіть жінки, що приваблюють всіх людей, і лише бонзи з церкви й уряду забороняють ці втіхи. Наркотики небезпечні для всіх, хто з ними зв'язаний. Вони можуть завдати шкоди всьому нашому бізнесу. І ще мушу сказати, мене дуже тішить ваша думка про мою владу над суддями та юстицією, і я сам був би радий, якби воно справді було так. І я таки маю деякий вплив, але чимало тих, хто поважає мої поради, можуть утратити цю повагу, якщо до наших стосунків примішаються наркотики. Вони бояться встрявати в таке діло, воно їм дуже не до вподоби. Навіть полісмени, що помагають нам, де йдеться про азартні ігри тощо, відмовляться допомагати, коли йтиметься про наркотики. Отже, просити мене зробити таку послугу — це однаково, що просити мене завдати собі школи. Але я згоден навіть на це, якщо всі ви вважаєте, що так треба для влагодження всіх інших справ.

Коли дон Корлеоне закінчив, напруга в залі значно розрядилася. Дони переговорювалися між собою, перешіптувалися. Дон Корлеоне зробив поступку у важливому питанні. Він надаватиме свою протекцію будь-якому організованому бізнесу з наркотиками. Власне, він майже цілком згоджувався з первісною пропозицією Солоццо, якщо тільки цю пропозицію підтримає всеамериканська рада, що обралася тут. Було ясно, що він ніколи не встряне безпосередньо в контрабанду й розповсюдження наркотиків, а також не стане вкладати свої гроші в цю справу, хоч і використовуватиме свій вплив у юридичних колах для протекції. І все ж таки це була величезна поступка.

Слово для відповіді взяв дон із Лос-Анджелеса — Френк Фальконе.

— Ми не можемо утримати своїх людей від цієї справи. Вони навіть без нашого відома влазять у нього й, буває, попадаються. Неможливо втриматися, бо це діло надто грошовите. Отже, було б ще небезпечніше, коли б ми самі не взялись за наркотики. Принаймні, якщо вже ми будемо цю справу контролювати, то зробимо це краще, організованіше, і воно завдаватиме менше клопоту. Це не така вже й погана справа, але потребує контролю, потребує протекції, організації, ми не можемо дозволити собі такого становища, щоб усі робили що їм заманеться, мов банда анархістів.

Дон з Детройта, який найближче з усіх присутніх стояв до позиції свого друга Корлеоне, також виступив проти нього в інтересах справи:

— Я не вірю в наркотики, — заявив він. — Кілька років я вже плачу своїм людям надбавку, щоб вони не встрявали в цю справу. Але ніщо не допомагає. Як не один, то другий підходить до них із пропозицією: у мене є порошок, поклади три-чотири тисячі, заробиш на розповсюдженні п'ятдесят тисяч. Хто ж може відмовитися від таких шалених прибутків? І люди так захоплюються цим стороннім заробітком, що занедбують справи, за які я їм плачу. Наркотики дають великі гроші. І прибутки від них дедалі більшають. Неможливо зупинити розповсюдження наркотиків, отже, ми мусимо взяти це діло під свій контроль і тримати його в рамках пристойності. Я не хочу, щоб його провадили поблизу шкіл, щоб продавали дітям. Це ганьба. У своєму місті я намагатимуся обмежити розповсюдження наркотиків тими районами, де живуть негри й кольорові. Це найкраща, найспокійніша клієнтура, та й усе одно — це бидло. У них немає поваги навіть до себе самих. Кат їх бери, хай занапащають свої душі наркотиками. Але щось треба зробити, ми не можемо просто дозволяти людям творити, що їм заманеться і підставляти всіх нас під удар.

Виступ детройтського дона зустріли голосним шепотом схвалення. Він попав у точку. Навіть за особливу плату людей не можна утримати від торгівлі наркотиками. Щодо зауваження про дітей, то це вже його надмірна чутливість. Ну хто таки продаватиме наркотики дітям? Звідки в дітей візьмуться гроші? А щодо зауваження про кольорових, то його ніхто й не слухав. Негрів взагалі не брали до уваги, їх ніхто й не вважав за суспільну силу. Вони дозволяли суспільству нехтувати себе, і це зайвий раз свідчило, що на них не варто зважати, а нагадавши про них, дон з Детройта тільки показав, що він ухиляється до другорядних моментів.

Виступили всі дони як один. Усі засуджували торгівлю наркотиками, як брудну справу, що може наробити лиха, але погоджувалися, що їй, на жаль, нема як запобігти. Просто цей бізнес дає скажені гроші, отже, все одно з'являться люди, які візьмуться за нього, — така вже людська натура.

Нарешті домовилися: торгівлю наркотиками дозволити, а дон Корлеоне надаватиме їй на Сході певної юридичної протекції. Оптові операції, очевидно, мали взяти на себе «родини» Барціні й Татталья. Покінчивши з цією справою, нарада могла розглянути інші питання, що викликали загальний інтерес. Належало вирішити багато складних проблем. Ухвалили, що Лас-Вегас і Майамі залишаються вільними містами, в яких за бажанням можуть розгортати операції всі «родини». Цим містам, як визнавали всі, належало майбутнє. Домовилися також, що там не слід дозволяти дрібного хуліганства, всіх дрібних злочинців слід прогнати звідти. Ухвалили, що у важливих випадках, коли треба здійснити смертний вирок, який, проте, міг би викликати небажану хвилю громадського обурення, звертатися за дозволом до цієї поважної ради. Погодилися утримувати своїх озброєних людей від кривавих чвар та актів помсти з особистих мотивів. Ухвалили, що «родини», коли треба, робитимуть одна одній