Читати книгу - "Нічний подорожній, Ярослав Гжендович"

Якщо зараз я спущуся на берег, спроби дістатися до цієї конкретної особи заберуть у мене кілька днів. Мені доведеться за ним стежити, муситиму підібратися до нього непомітно, коли він буде сам, або створити таку ситуацію. Я щось дізнаюся — а може, й ні, й опинюся у вихідній точці — на коні, на шляху в гори. Втративши тиждень або й два.

А на кораблі за цей час я вже пройду половину шляху.

Тож треба опанувати себе, не піддаватися збудженню і спокійно сісти на згорнутих канатах або подумати про сніданок. Це лише маленький предмет, який можна носити в кишені, здерти в’язневі з голови одним рухом, оскільки він викликає інтерес і привертає увагу, до того ж, зрозуміти його призначення можна самостійно і без особливих зусиль. Дріб’язок, який майже за два роки міг десятки разів перейти з рук у руки. Його могли відібрати силою, програти в дощечки або камінці, здерти з обличчя мерця, подарувати родичу як частину боргу або купити в крамниці.

Ці окуляри за п’ятдесят євро могли б розповісти мені захопливу історію, але я допитував би не окуляри, а щуроподібну Людину Змія, який має їх на носі.

І все ж я знаю достатньо. Знаю, що ніхто не любить Зміїв, а тому в них небагато контактів з іншими. Речі, які переходять з рук у руки, а до таких безсумнівно належать і сонцезахисні окуляри з антибліковим покриттям, автоматичною поляризацією і UV-фільтром Visconti Vector, мандрують від одного Змія до іншого. А значить, я в потрібному місці.

На кораблі, що пливе в Землю Зміїв.

Якомога швидше.

Мені дають шматок сиру, хлібець і кухоль кислого овечого молока. За бортом пропливають скелясті береги фйорду, над ними височіють прірви і ліс. Знизу безперервно лунає скрип і плюскіт п’ятнадцяти пар весел. Нерівномірний. Веслярі ще незграбні, деякі, певно, вперше в житті тримають весла.

Ми пливемо.

Я спускаюся під палубу на носі, чищу Ядрана й дозволяю йому тицьнутися своєю великою головою в моє плече. Гладжу його по вигнутій шиї, шепочу заспокійливі банальності польською та хорватською. Добре часом промовити кілька слів нормальною мовою.

За стерном той великий лисий мужик, з яким я познайомився в будинку Скіфанара, воюючи з чорним плющем. Ґрюнф Колюче Серце.

Що за ім’я!

Він неговіркий і вкрай скептичний, але, схоже, мене вже прийняв. Сидить на дерев’яному планширі кормового відсіку і впирається ногою в шкіряному черевику об вигнутий румпель. Це головний керманич Атлейфа, як я чув. У Ґрунальді був власний корабель, але його вже немає. Пропав і корабель, і весь екіпаж — окрім восьми чоловік. Я досі не знаю, за яких обставин.

Сідаю поруч із рульовим і дивлюся на річку. Наш молодий капітан закрився в кормовій каюті зі своїми новими невільницями. І зраз ми чуємо виразні ритмічні дівочі стогони. Це триває з самого ранку.

Ґрюнф усміхається у вуса і тупотить по палубі:

— Тихо там! Керувати ж неможливо!

Заради експерименту я розпалюю куплену траву, але кашляю і вибиваю люльку за борт. Щипає язик і пахне як палений майоран. На щастя, він не отруйний і не наркотичний, просто ніякий.

Човен пливе закрутами, з води стирчать білі гострі скелі, над нами височіють урвища з деревцями, що проростають з розщілин.

Невермор ширяє, розкинувши крила, посеред ущелини і оглушливо кричить, аж розноситься луна.

Я оглядаю своє спорядження, наповнюю стрілами сагайдак, інші зав’язую в пучок і загортаюся в ковдру. Стає холодно.

Невільники за веслами починають співати щось монотонне і сумне, спершу тихо, а потім дедалі голосніше.

Я забираю на палубу пляшку пальонки.

Ми пливемо. Скрип, плюск!

До Землі Вогню.

Повз перший труп ми пропливаємо пополудні.

Він пливе обличчям униз, першої миті нагадує шматок дерева, але незабаром виявляється, що це людина. Дрейфує за течією, широко розкинувши руки, а на спині в нього вишита округла емблема: три «5»-подібні форми, вписані в коло.

Така сама, як на нашому вітрилі.

Ми стаємо у дрейф, але тіло пропливає досить далеко. Спалле Риб’ячий Ніж біжить уздовж борту зі списом і намагається притягнути тіло, але йому вдається лише перевернути його горілиць.

Риби об’їли трупові обличчя аж до голого черепа, від іншого залишилися лише сині розмочені рештки. Його не можна впізнати.

Ніхто не знає, хто це.

Він минає нас і зникає за поворотом.

На палубі всі замовкають і лише занепокоєно дивляться на ніс, немов побоюючись того, що може виплисти з-за повороту фйорду.

— Нікого немає, — каже Ґрюнф, якось глухо і невпевнено. Піднімає шкіряну ярмулку з окутим обідком і шкрябає лисину. — Ані мисливців, ані рибалок. Річка порожня. Це мені не подобається.

Це нікому не подобається.

За годину ми минаємо ще два трупи, один — без голови і руки, інший — з трьома довгими стрілами, що стирчать зі спини.

Кличуть Атлейфа, який досі сидить в каюті й з самого ранку не виходив навіть підкріпитися ковтком пива.

Він мовчки дивиться на трупи і кусає губи з непроникним виразом обличчя.