Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— Звідки ти знаєш?

— Ображаєш… Через пару днів почнеться “безпечний період”. Якраз розриви загояться і можете кохатися. А надалі з пігулками. Зрозумів?

— Зрозумів, — після пережитого шоку він не дуже добре уявляв, що і як буде далі.

— Я тут написала протизаплідні… — вона дала йому папірець і прочитавши написану назву Степан поклав його у кишеню піджака. — У перший день місячних перша пігулка і далі по схемі до кінця. Не пропускати.

— Добре.

— Коли по результати аналізів приїдеш, Ромео?

— А коли ти на зміні наступного тижня?

— У вівторок, здається… 

Лора вийшла з оглядової і, не піднімаючи погляду, зупинилася біля її дверей. Степан нерішуче підійшов до Лариси і пригорнув її до себе. 

— Ну, закохані, я піду. Мені потрібно працювати. Удачі, бережіть одне одного,— Зоя посміхнулась і махнула рукою.

— Я заїду до тебе у вівторок, — Степан махнув їй у відповідь.

— Домовилися!   

У кишені піджака завібрував телефон.

— Привіт, Таїсо… Так, я радий, що ви перші. Чудово. Коли буду? Не знаю. Сьогодні. Не кричи. Не приїхав — значить не можу, — він відбив виклик і поклав телефон у кишеню. Таїса його дратувала.

— Я зіпсувала вечір… — сказала Лора, притуляючись до нього.

— Неправда… я б сказав, що ти його оживила... — він усміхнувся. — Коли б ми ще тут побували?

Після слів Зої він відчув полегшення. Боявся, що завдав Лорі серйозної травми, хоч і не уявляв, як міг таке зробити, та кров була справжня, як і біль Лори… значить, щось розірвалося… Про розрив дівочої пліви навіть не подумав, бо точно знав, що він не перший… Хто ж знав, що той білобрисий дрібного калібру…

— Пішли до машини, — сказав Степан і Лора, погоджуючись, кивнула.

Вона вже не сторонилася його і він обіймав її за плечі до авто.

— Тепер ти будеш мене боятися? — запитав Степан, коли вони вийшли з будівлі пологового будинку.

— Ні…Мені так незручно перед тобою...

— Ти не могла цього знати.

— Не могла… — зітхнула Лариса. 

— Але цей вечір ми запам’ятаємо на все життя, — Степан усміхнувся.

— Це точно...

— Сподіваюсь, більше подібних пригод не буде, бо з такими нервами є ризик стати імпотентом, — він засміявся і Лора теж усміхнулась.

Вони підійшли до машини і Степан обійняв Лору, пригорнувши до себе.

— Якщо хочеш — ми можемо не їхати на вечерю.

— Тебе ж чекає Вадим… правда, я вже не така гарна, як була…

— Ти дуже гарна, Наядо, — він торкнувся губами її носа. — Правда, з тобою як на мінному полі, але ти неймовірно гарна…

— Дякую.

— Я маю тобі про дещо сказати, — Степан стиснув губи, обдумуючи наступні слова. — Я хотів сказати пізніше… Найближчим часом я буду багато їздитити, а в кінці липня я поїду на декілька місяців. Щонайменше на три. Можливо, надовше. Тому я не знав чи варто нам з тобою щось починати. Чекати важко. Чекання випалює все всередині. Але коли я побачив тебе у Тоні вдома, то зрозумів, що хочу бути з тобою незважаючи ні на що. І от — тепер ми тут.

— Я чекатиму тебе, — Лариса відчула, як мороз пройшов по спині. Чекати їй доведеться часто і багато. Вона це розуміла і приймала.

В машині Лора спробувала трохи підмалювати очі — наче вийшло. Не так гарно, як у Іри, але теж “може бути”. Волосся все ніяк не хотіло вкладатись і Степан запропонував лишити як є або знову заплести косу — заплела косу і закинула на праве плече. Поїхали.

В ресторан вони зайшли, тримаючись за руки. Обоє заспокоїлись і усвідомлення того, що ніякої катастрофи не трапилося, відображалося на їхніх обличчях щасливими усмішками.

Вадим першою помітив Лору. Її яскрава сукня мимоволі притягувала погляд, як і пишні груди під нею, гарне волосся, красиве обличчя... Лише потім він помітив, що ця красуня прямує до їхнього столика з його другом. Таїса відкрила рота від здивування. Вона теж першою побачила сукню… Що ця мала тут робить? Це через неї Бонд запізнився?

Вони підійшли до столика і тут перед присутніми постала наступна проблема — Таїса таки привела свою подругу, котра сиділа на дивані навпроти подружньої пари і очікувала “свого кавалера”. Тобто, місце за столиком було лише одне… або потрібно доставляти стільчик, або комусь тіснитися.

— Привітики… — сказав Степан оглядаючи присутніх за столом. — Я так розумію, що НАС ви не чекали.

— Взагалі-то чекали ТЕБЕ, — відповіла Таїса і Вадим багатозначно поглянув на спину дружини: він знав про Лору.

— Та я бачу, — Степан поглянув на брюнетку, котра розглядала Лору і їхні поєднані руки. Він її знав. Це була Катя, близька подруга Таїси, котра на весіллі була її дружкою, а він мав бути дружбою, проте у Фурії на нього були інші плани і на весілля Вадима він потрапив лише на другий день. Дружбою був інший, котрий з цією Катею потім півроку жив у цивільному шлюбі… І тепер вона тут. Круто…