Читати книгу - "Максимальне потрапляння, Ганна Калина"
- Жанр: 💛 Міське фентезі
- Автор: Ганна Калина
- 494
- 0
- 07.11.23
Ласкаво просимо на ReadUkrainianBooks.com – ваш особистий ключ до захоплюючого світу української літератури! Сьогодні ми з радістю представляємо вам книгу "Максимальне потрапляння" від видатної української письменниці Ганни Калини. 📚✨
📖 Про книгу "Максимальне потрапляння": У цій захоплюючій книзі ви знайдете справжню емоційну атмосферу та неймовірні пригоди головного героя, який стає частиною світу, де кожен крок – це нове відкриття. Ця історія про шукача пригод, який долає всі перешкоди, щоб знайти себе та своє місце у цьому світі. Читайте та відчуйте кожен момент цієї неймовірної подорожі!
👩🎤 Про авторку – Ганну Калину: Ганна Калина – талановита українська письменниця, що підкорює серця читачів своєю витонченою майстерністю та непередбачуваними сюжетами. Її творчість вражає та надихає, розкриваючи перед нами безмежні можливості слова.
🌐 Про ReadUkrainianBooks.com: ReadUkrainianBooks.com – це ваш вірний спутник у світі української літератури. На нашому сайті ви знайдете широкий вибір найкращих творів від видатних авторів та перспективних новачків. Читайте онлайн безкоштовно та без реєстрації, діліться враженнями та відкривайте для себе найкращі сторінки української літератури.
📚 Чому важливо читати українською: Читання українською мовою – це спосіб зберегти та розвинути нашу мову, культуру та ідентичність. Кожна сторінка української книги – це крок до збереження та підтримки національної спадщини.
🔥 Не пропустіть шанс поринути у "Максимальне потрапляння" разом з нами. Приєднуйтеся до ReadUkrainianBooks.com та дозвольте словам оживити світ навколо вас! 🌟📖
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І чого вона на мене так дивиться? Це я про ворону. Сидить уже биту годину на підвіконні і витріщає свої оченята-намистинки, ніби діру в мені протерти хоче. Хоча відволікає. За вікном теплий жовтень, весь такий золотаво-охристий, сонячний, мерехтливий. Пилинки зависли в променях остигаючого, але ще теплого сонечка. Золотисті відблиски по підвіконню стрибають. Світ ніби застряг в уламку бурштину. Затишний, теплий, що пахне спокоєм та вогкістю. І дощі ще не зарядили, розмазуючи вулицями строкаті плями опалого листя. Тепло, затишно, неможливо романтично.
А навколо мене офіс, весь такий похмурий, затхлий, у нестерпних для психіки кольорах «хай-тек». Наче самого факту того, що ти сидиш по вісім годин за нудною роботою недостатньо, потрібно добити офісний планктон нагадуванням про їхні сірі будні! Сірі стіни, чорні стільці, білі столи... чорно-білі ми. Тільки чашки і рятують, на чашки дрес-код ще не ввели.
І я, схопивши свою фаянсову «подружку» забарвлення вирви око, помчала туди, де немає вікон і є халявна кава. У мене сьогодні весь день таке відчуття, що ворони мене переслідують. Одна вирячилася на мене біля входу в метро. Тепер ця стирчить за вікном. Чи це одна й та сама? Вже час бігти до психіатра чи допоможе ковток допінгу?
— Доброго дня, Світланочко, — трохи хрипкий, з нотками бурчання голос за спиною.
Не Світлана Геннадіївна. Не Світлана… Просто Світланочка, як дівчинка із сусідньої пісочниці. За кіску смикнули, за щічку поплескали і відправили грати з іншими дівчатками, поки дорослі дядьки вирішують серйозні справи. Дістали. Але обернутися з чарівною усмішкою у мене вистачило сил і розуму. Субординація, щоб її ... Це ж не Петько з рекламного відділу. Це Петро Вадимович, заступник генерального директора. А я просто Світлана — менеджер середньої ланки. І начхати, що в мене і досвіду в роботі більше, і знань. І я на цю посаду вже давно претендувала.
Просто я не ходжу до більярду з нашим генеральним. І до пивної не ходжу. І загалом я жінка. І мало того, я ще й білявка. І, жах, навіть зовсім не страшненька. І тому Петюні запропонували місце заступника, а мені… а мені стіл біля віконця. Наше начальство спробувало мені робити прозорі натяки. Була б я трохи зговірливіша і наївніша, то вже б зривала з себе білий верх і чорний низ у пориві підвищення власного добробуту та статусу. Але я чудово розуміла, що роман на роботі закінчується весіллям з прекрасним принцем, тільки в любовних казках. Насправді… Реальність завжди набагато химерніша за вигадку.
— Доброго дня, — хапаючи чашку, видихнула я, маскуючи шипіння, що чулося в голосі.
І спробувала втекти. Просто цей блиск в очах Петра та його кривувата усмішка… Плавали — знаємо, тому активно, брасом, загрібаємо з кухні до свого столу. Швидко! Я ж знаю себе. Я ж не промовчу. А у мене квартира, у мене плани, у мене, зрештою, не добрана цього року відпустка.
— Світланочко, а які у вас плани на ці вихідні? - Загороджуючи двері, сказав Петро.
- Масштабні, - з чарівною усмішкою відповіла я.
І спробувала ковтком кави заштовхати єхидні ремарки подалі у своє нутро. Терпи, Свєта! Терпи! Це трудова етика називається. Плюнеш потім у його фото із корпоративного журналу. А у вічі посміхайся. Ширше! Ще ширше!
- Дуже масштабні? — не здавався Петько, роблячи крок до мене.
- Наполеонівські! - похмуро буркнула я, втрачаючи залишки самовладання. Головне, не піти у драму і не хлюпати в Петра з чашки. Драма, звичайно, вийде знатна, але окріп — це тяжкі тілесні. За них садять до бомжів надовго. Я до бомжів не хочу, у мене дорогий парфум ... мені там не зрадіють.
— Жаль, — разглядуючи стіну, зітхнула ця сволота, - А я ось хотів тебе з собою на вихідні покликати в гори. Засніжені вершини, жовте листя. Купання в чані з травами.
Що ж ти так у гори рвешся втекти? Козлик ти наш гірський, мабуть, тебе на рідні простори тягне... Зарплата, Світлано! Пам’ятай про зарплату! Тримай себе в руках!
- Я не люблю гори, - стримано заявила я, - мене від них нудить.
І від тебе, Петюне, мене теж нудить. Від таких, як ти, прилизаних і гидких, готових на будь-яку гидоту, мені нудно. А ще нестерпно через те, що відповісти не можна так, як хочеться. Щоб аж утерся і більше не підходив. Тільки кому я гірше зроблю? Правильно, не Петюні.
— Може, тебе привабить Європа?
Підвищуємо ставки? То як же тобі закортіло? Цікаво, автобусний тур? Петро напирав, тіснив мене до кухонного столу. Зсередини мене підпирала природна уїдливість. Чашка з кавою палила пальці... Сьогодні явно не мій день.
— Я не кожній дівчині пропоную спільну відпустку, — посміхнувся Петро.
Це точно. Не кожній. Він наших місцевих дівчат навіть не помічає, хоча вони по ньому зітхають по кутках. А я не зітхаю. Я такий типаж ненавиджу. А Петько мене, ще будучи «донним жителем», за коліна потримати намагався. І якщо генеральний запропонував гидоту та відсох, як торішній кизяк на черевику, то Петя не відчепиться. Петрик клянчити буде. А за відмову — мститися. Це він раніше скромний був, коли влади не мав. А тепер у нього є право призначати премії та звільняти… Минулого разу я акуратно позбулася його залицянь. Точніше я так думала. Навіщо він згадав про мене зараз? Все ж таки так добре було, забули мене майже на півроку… І згадали. Незабутня я дівка.
— Ні, Петюня, я не хочу до Європи, — зітхнула я. — Я жерти, Петрику, хочу. У мене на пожерти є рівно дванадцять хвилин, а не дві години, як у тебе. Тож я пішла. А гори та Європу ти без мене освоюй.
Все. Висловилася. Хоч полегшало, бо вже боялася, що вся жовч під шкіру піде від тривалого стримування. А тепер добре. Легко.
- Це відмова? — крізь зуби промовив червоний зам.
Це ще можна якось трактувати? Як особливу форму витонченого флірту? „Зроби мені боляче!“.
— Петрику, — я все ширше й ширше посміхалася, передчуючи швидку загибель власної кар’єри, — послуги інтимного характеру за гроші чи їжу надаються в інших закладах. Ти офісом помилився. У мене в трудовому договорі іншу посаду записано.
- Даремно ти так, - відповідаючи мені не менш грізним оскалом, прошепотів Петро.
— Що дарма, котик? Я не думаю, що дарма… Я навіть бачу, що зовсім не дарма. Ти і твоє заступництво не варті моїх естетичних мук…
- Зараза. - Це факт загальновідомий, - знизала я плечима, - я така постійна, як і ти. Тільки ти костюмчик дорожче одягнув. Але костюм тебе не зробив краще ... Не для мене.
І бочком до виходу. На ходу обмірковуючи те, наскільки важко мені працюватиметься в нашому дружньому серпентарії після цієї милої сценки на кухні. Петро сопів, я вже вискакувала до загальної зали. Браво, Світлано. Життя тебе б’є, а тобі все мало, інша вже здалася б і підбирало собі гардеробчик на вихідні. А ти ... А ти дівчина-хлопушка, з цвяхами замість конфетті.
***
Після робочого дня я вискочила надвір як ошпарена. П’ятниця! Сонечко! Р-А-Й! І пробки. У столиці в годину пік можна пересуватися лише вертольотом. Або пішки. Перший варіант дорого коштував. А другий… був мало здійсненний. На шпильках нашими роздовбаними тротуарами? Простіше на руках до дому пройтися. А на вулиці свіжо і добре, пташки співають, сонечко світить, листочки під ногами шарудять. І на душі теж добре, попри все. Зітхнувши поповзла до заповітної літери «М», сподіваючись, що вийду звідти живою і майже неушкодженою. Вагон тихо хитнувся і рушив з місця, відраховуючи похмурий ритм свого руху.
Мене гойдало і підкидало в натовпі таких самих замислено-сонних пасажирів метро. Чоловік, що сидів навпроти мене, нервово засовався, мабуть роздумуючи, поступитися мені місцем або залишитися подорожувати з комфортом. Я роздратовано закотила очі і відвернулася. Від нудьги і роздратування я почала нишпорити поглядом навколо себе. Людей розглядати та думати про своє — моя давня звичка.
Погляд упав на дивного пасажира, що сидів у кінці вагона. Незвичайний і старомодний одяг у стилі ХІХ століття: годинник на ланцюжку в кишені жилета, сиве волосся, бакенбарди. І дивно, що навколо пасажира, що сидів, було так вільно, ніби його навмисне намагалися не зачепити. Чоловік повільно підвівся і став перед дверима вагона.
А потім потяг знову струснуло. „Технічна зупинка“ - розгублено подумала я, нервово дивлячись на годинник. І з жахом дивилася на те, як зі стелі вагона почали падати вогняні іскри. Немов вибухнув феєрверк, і тепер мільярди яскравих вогників розліталися в повітрі. Як у сповільненій зйомці, чоловік повільно дістав годинник, звірився з часом, поправив волосся. Став рівніше. Пасажири продовжували сліпо витріщатися перед собою. Вогні повільно обсипалися з тихим шарудінням на підлогу. Я перебувала в стані шоку, але ніхто, крім мене, не бачив нічого незвичайного. Люди так само сиділи на своїх місцях, ігноруючи і завмерший вагон метро, і шипіння електричних іскор, і дивного пана з бакенбардами.
Та що там! Вони ігнорували мене, що приголомшено дивиться по сторонах, витріщеними від страху очима. Двері вагона відчинилися, чоловік вийшов. А на підлогу впав той самий годинник на ланцюжку.
- Гей! Чоловіче! — Я прийшла до тями від своєї галюцинації і, піднявши годинник, кинулася слідом.
Дивний порив, що я так і не змогла зрозуміти. Просто побігла… І вискочила у темряву… Цілковита й всеосяжна темрява. І тільки фігура чоловіка, що віддаляється, була освітлена дивним світлом. Ні звуків, ні запахів. Тільки зависла в повітрі чоловіча постать і промінь світла, що малює дорогу під ногами, мов світло від прожектора.
– Гей! Ви годинник загубили! - Крикнула я незнайомцю.
І навіть пройшла пару кроків, розгублено оглядаючись на всі боки. Ця темрява мене не лякала, просто було цікаво, де це я так невдало вискочила. Технічна станція? Саме так я і подумала у перші секунди. Я ніколи не була на закритих платформах метро.
Чоловік зупинився. Такого подиву на обличчі я ще не бачила. Обличчя чоловіка витяглося, очі округлилися. А в мене почало повільно темніти в очах. Від чогось стало важко дихати, наче на груди поклали важку гранітну плиту. Перед очима все пливло, втрачаючи чіткість.
– Годинник, – безпорадно прошепотіла я, піднімаючи руку.
Він схопився за серце, потім кинувся до мене. Жах читався на обличчі старого. Світ похитнувся, закрутився і згас. А я ще встигла подумати про те, що знову вляпалася в непорозуміння. Тільки у що саме не могла навіть уявити.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Максимальне потрапляння, Ганна Калина», після закриття браузера.