Читати книгу - "Максимальне потрапляння, Ганна Калина"

- Професоре, ви впевнені? — голос лунав звідкись здалеку.
Приємний глибокий. Голова розколювалася від болю і не було змоги розплющити очі. Я десь лежала, вкрита чимось теплим та м’яким. Відчуття були такими, як після солодкого сну, коли вже не спиш, але розплющувати очі не в змозі... Тільки я мала ще моторошний головний біль і нудоту.
— Вона не лише побачила мене, а й змогла піти слідом. У перехід. Вам цього замало? — голос, зважаючи на звучання, старший.
Все-таки валятися невідомо де я теж не могла собі дозволити, а тому спробувала сісти. Голова гуділа, паморочилася, обід наполегливо вимагав вийти на світ Божий, але я рішуче відмовила йому у прогулянці. Втомлено розліпила сльозливі очі, намагаючись зрозуміти де я перебуваю. Перед очима все пливло, іноді спалахуючи яскравими плямами світла. Мені здалося, що я лежу на софі в напівтемній кімнаті, освітленій тільки свічками та тьмяним полум’ям у каміні. Два крісла біля вікна та розмиті фігури в них.
— О, Господи, дитинко. Вам краще полежати, — з крісла біля вікна підвівся той чоловік з вагона, — Ви втратили багато сил.
- Так? — Я зніяковіло дивилася на мужика і простягла злощасний годинник, — Я вам годинник повернути хотіла.
 І дався мені цей годинник! Чому я в нього так вчепилася? Але мені цей предмет здавався шалено важливим і потрібним.
— Як ви почуваєтеся? — той самий глибокий голос.
Шурхіт кроків по килиму, розмірене цокання годинника десь у глибині приміщення. Запах вологого осіннього повітря з нотками дощової свіжості. Невже вже так пізно? Котра година? Скільки я була непритомна?
— Голова гуде й нудить. — Я спробувала сфокусувати зір на чоловікові, який розмовляв зі мною.
Він виявився високим чоловіком років тридцяти п’яти, тонкі риси, пронизливі зелені очі, що дивилися на мене через скельця старомодних окулярів, а ще волосся кольору стиглих апельсинів. Чесно, навіть рудим цей колір назвати не можна було.
— Дивно, випадковий перехід викликає моторошні наслідки, а вона цілком осудна, — він сів переді мною навпочіпки, в обличчя вдарило світло від ліхтарика. - Рефлекси в нормі. Ви маєте рацію - вона одна з нас ... Дивний вибір ...
— Як вас звати, дитино? - Запитав старий.
Рудий підвівся на ноги, старий став поруч з ним. Обидва нависали наді мною, розгублено вивчаючи поглядами, ніби я була якоюсь дивовижною живністю.
— Світла..на, — язика не слухався, — мене Світлана звуть…
Мене відчутно так хитало, доки я сиділа на софі. Як кобра перед заклиначем, я гойдалася дивлячись на співрозмовників. І ще нестерпно нудило. Світ знову пішов різнокольоровими плямами і почав кружляти все сильніше і сильніше. Всі сили йшли на те, щоб утримати тіло в тому положенні, в якому воно сиділо на софі.
— Світлано, пам’ятаєте, що трапилося? - звернувся до мене той, якого називали „професор“.
Я хотіла відповісти, але слабкість у тілі знову посилилася. Я відчувала, як рудий притримав мене за плечі, сідаючи поряд зі мною на софу. Я йому була вдячна за це.
- Не найвитриваліша особа нам попалася, - у голосі рудоволосого почулося невдоволення.
- Виспиться, відпочине і стане не гірше за інших, - знизав плечима старий, - краще віднесіть її до спальні. Там вона хоч із ліжка не звалиться.
Я мляво відмахнулася від чоловіка, коли мене спробували взяти на руки. Бубнила, що нікуди і ні з ким у спальню не піду. Мене ігнорували. Рудий з невимовним виглядом підхопив мене на руки, наче ляльку. А я… Здається, у мене була чергова непритомність і знову накотила рятівна темрява, де не було нестерпної нудоти і барвистого світу.

***

Розплющила очі. Судячи з штучного освітлення, вже давно була ніч, погляд ковзнув оксамитовим балдахіном над головою, переповз на оббиті бордовою тканиною стіни, старомодні світильники на стінах, камін, важкі портьєри на вікнах. Величезне ліжко з різьбленою спинкою . Не моє. Я злякано сіла у ліжку. Оглянула себе, одяг на мені та мій. Це обнадіювало. Борючись із запамороченням, сповзла з ліжка. Скільки я тут провалялася? І де «тут»? За вікном незнайомий краєвид, дивні ліхтарі, бруковані вулиці… Усередині все похололо. Мене викрали. Той мерзенний дідок з метро. Ах він, гад. Я метнулася до дверей, але ручка легко піддалася. Дивно, якщо я полонянка, то мене потрібно було закрити. А якщо планували користуватися… то мали роздягнути. Чи це не так працює? Мене ще жодного разу не викрадали, звідки мені знати правила?
Я обережно визирнула в коридор, наче мишка з норки. Поспіх він тільки при лові бліх і при пожежі годиться! А тут треба поспішати повільно. На сходах панував той же старомодний стиль, різьблені перила, оббиті ситцем стіни (я навіть підійшла і перевірила, чи справді ситець), картини у важких позолочених рамах, світильники з усілякими вісюльками. Їй Богу, ніби у фільм про Шерлока Холмса потрапила. Під ногами тихо поскрипували сходи, а я повільно спускаюся вниз. Страшно…
В будинку було темно і тихо, тільки з однієї кімнати чути було приглушені голоси і крізь вітражне скло в дверях пробивалося неяскраве світло. Рішуче смикнула ручку, увійшла. У кімнаті запанувала тиша. Значить, говорили про мене. Біля каміна в глибоких кріслах сиділо двоє. Той старий з метро та «Апельсин», що світив мені в обличчя ліхтариком.
— Дитинко, ви встали? — Старий загасив сигару і схопився на ноги. — Не варто було турбуватися.
- Не підходьте! — рикнула я, хапаючи зі столика канделябр. - Де я?
Тяжка штуковина, явно не з пластмаси зроблена. І віск зі свічок, капаючи, обпікав шкіру на руці. Я виставила перед собою «зброю». Старий з бакенбардами саме зібрався підійти до мене.
— Ми вас налякали? — Старий зупинився.
«Апельсин», що сидів у кріслі, розглядав мене так ніби я рідкісний експонат у музеї. І ось на відміну від старого, цей пан виглядав спокійним і самовпевненим, наче статуя у парку. Бісять мене такі особини! Мені, як істеричці, прикро коли в інших виходить тримати себе в руках! До речі, про істеричок... Ця скотиняка хотіла мене зв’язати!
— Я спитала, де я? І як сюди потрапила? - гаркнула я, і потрясла канделябром.