Читати книгу - "Я теж її кохаю, Юлія Бонд"

Юлія

– Усміхайся, моя люба. На нас всі дивляться, – гаряча рука ковзає по моєму попереку вниз і, затримавшись на талії, опускається на сідниці.

– Тагіре, прибери, будь ласка, руку.

– Щоб усі навкруги подумали, що ми у сварці? Та нізащо.

З високо піднятою головою йду банкетною залою фешенебельного ресторану, цокаючи підборами по керамічному граніту. Навколо все кричить про неймовірну розкіш. Мій чоловік, Батурін Тагір, звик хизуватися своїм достатком перед усіма знайомими, серед яких водяться навіть міністри.

Тому сьогодні закотили банкет в одному із найпомпезніших закладів у столиці. Сюди можна було б покликати на вечерю королеву Англії, чи зіграти весілля доньки президента. Як на мене, все надто роздуте. Лише красива оболонка для таких пихатих індиків, як мій чоловік.

– Тагіре Даяновичу, доброго вечора, – до нас підходить представник преси з фотоапаратом, – дозвольте вас із дружиною сфотографувати?

– Так, звичайно, – привабливо посміхнувшись, чоловік дивиться на мене закоханим поглядом, – йдемо, люба. Трохи попрацюємо для папараці.

І я слухняно йду до великого Press-Wall – фотозони, оформленої повітряними кулями.

Тагір легко обіймає мене за талію, притягуючи до свого тіла.

Збоку ми виглядаємо ідеально.

І я знаю, зараз на нас дивляться десятки людей, а точніше жінок, і деякі з них продали б душу самому дияволу, щоб опинитися на моєму місці. Аякже! Батурін – видний чоловік, і багатий. Навіть не знаю, що більше в ньому приваблює жінок: правильні риси обличчя та підтягнута постать з підкачаними м'язами, виліплені ніби скульптором, або ж товстий гаманець на додачу з яхтами, дорогими іномарками та рахунками в офшорах.

Я фальшиво посміхаюся і насилу терплю на своїй талії чоловічу руку. Сукня з відкритою спиною, тому Тагір постійно переміщає долоню на мій поперек і непомітно для інших наполегливо пестить.

– Ти виглядаєш надзвичайно, – каже чоловік, а я бачу, як смикається кадик на його горлі, як напружуються м'язи на обличчі. – Подаруєш мені один танець?

Зітхаю. Я б зараз з величезним задоволенням втекла звідси, але до кінця вечора доведеться зображати люблячу дружину.

– Звичайно, любий, – відповідаю лагідним голосом спеціально, тому що той фотограф все ще крутиться біля нас і навіть клацає затвором, коли Тагір цілує мене в щоку.

Вечір набирає обертів. І після того, як чоловік вітається за руку з найповажнішими панами, я непомітно відходжу вбік і гублюсь серед запрошених на бенкет гостей.

Підходжу до бару і, підібравши поділ довгого плаття, опускаюся на високий стілець. Замовляю колу з льодом, хоча зараз з великим задоволенням попросила бармена плеснути в склянку чогось міцнішого, але утримуюсь.

– Моя дорога дружино, – чоловік опускає на мою талію долонь і я від несподіванки здригаюся. – Я весь вечір тебе шукаю. Не думав, що знайду свій скарб у барі.

– Я й не ховалася, – хитро посміхнувшись, підношу склянку з напоєм до рота і роблю великий ковток.

– Кола? Молодець! Я теж не питиму. Нам час подумати про спадкоємця.

Мені хочеться закотити очі на все це марення, що несе Батурін. Я ніколи не народжу йому дитину і він про це знає. Знає, але щоразу дратує мене, чіпляє спеціально!

– Я хочу тебе познайомити із моїм новим партнером. Ідемо.

– Навіщо? Щоб похвалитися мною як екзотичною мавпочкою?

На мою репліку Тагір лише поблажливо посміхається. І не чекаючи, доки я доп'ю напій, тягне мене за руку – неболяче, але наполегливо.

***

Єгор

Нічний Київ зачаровує. Улюблена столиця з її буденною суєтою, нескінченним хаосом, споконвічними пробками у центрі міста. За вікном мерехтять вогні: фари зустрічних автомобілів, рекламні бігборди, що стоять уздовж дороги, і вивіски, що світяться, на фасадах будівель.

– Єгоре Антоновичу, приїхали, – гукає водій, коли я, задумавшись, продовжую дивитися у вікно.

– Дякую, Славку. Можеш їхати додому.

– А ви?

– А я на таксі. Потім.

Втомлено посміхаюся. Тягнуся до ручки на дверцятах і відразу відчуваю потік холодного повітря, який дме прямо в обличчя.

– Єгоре Антоновичу…

– Так? – Обернувшись, заглядаю в салон іномарки.

– Може, я на вас зачекаю?

– Славо, їдь додому. Дружина зрадіє.

– Це точно. Останнім часом скаржиться, що боїться залишатися вечорами однією.

– Скільки вже “вам”?

– Тридцять дев'ять тижнів.

– На сина чекаєте?

– Ні, – хитнувши головою, розтягує усмішку до самих вух. – На доцю.

Доця...

Я теж колись хотів. Щоб була схожа на неї: великі карі очі, злегка розкосі, чорні пухнасті вії, брови будиночком, акуратний кирпатий носик.

Від одних спогадів стає важко дихати. Стільки років минуло, але все було наче вчора.

– Радий за тебе, Славо.

– Дякую.

– Ну, давай, їдь вже додому. Люсі передавай привіт і не ображай її, зрозумів? – жартома, погрожує пальцем.

– Та її образиш, – посміхається Славка.

Зачиняю двері. Розправляю плечі й задираю голову, дивлячись на нічне небо, посипане розсипом зірок.

Дідько. Знову нап'юся. Наодинці до ранку…

Повільним кроком рухаюся вперед. Біля входу до ресторану примічаю групу людей. Свої? Ні, не схоже. Зупиняюся на півдорозі, коли до будівлі під'їжджає знайома іномарка зі столичними номерами.

Батурін?

З боку водія відкриваються дверцята, ззаду – ще одні.

Батурін та не один.

Задивляюсь на жіночий силует. Жінка в довгій шубі та каптурі на голові, більше нічого не розглянути – темно, та й вирячитися на чужих дружин, або з ким він там з'явився, непристойно якось.

Вже всередині ресторану здаю пальто до вбиральні. Вітаюсь за руку з головою банку, потім – депутатом обласної ради, та й на закуску – ректором національного університету.

Чого ж вас так багато, шановні?! Чекав скромного вечора у вузькому колі, але бачу, зібрався весь місцевий бомонд Києва.