Читати книгу - "Майбутній мій, Юлія Бонд"

За три місяці до всіх подій

– Жах. Мене зараз знудить від цієї "мімішності", – бубню собі під носа, дивлячись на парочку, яка стоїть біля весільної арки.

– Розумію, – поряд лунає чоловічий голос, що змушує мене червоніти до кінчиків вух. - У самого схожі відчуття.

– Серйозно?

Сусід з правого боку хитає, а потім нахиляє корпус у мій бік.

– Він же для неї застарий, – змовницьки підморгує. – Хіба не так?

– Чи можна подумати, вона нова? Там же "пробу" ніде ставити, ось у чому справа, – на мою репліку незнайомець широко посміхається.

Молодята обмінюються кільцями, сяючи від радості, подібно до яскравої гірлянди на новорічній ялинці. Тільки радість все одно нещира, як би наречена не намагалася грати на публіку роль закоханої дурепи. Товстий гаманець нареченого – ось, мабуть, і все, що бачить перед собою наречена.

– Оголошую вас чоловіком та дружиною. А тепер, пане Звєрєв, можете поцілувати молоду дружину, – оголошує в мікрофон ведуча, а я не утримуюсь від смішка.

Коли урочиста церемонія одруження добігає кінця, усі гості переміщуються до величезного залу для банкету. Я ще довго не поспішаю приєднатися до решти гостей. Сиджу на тому ж самому стільці, що й останню годину, наче приклеєна.

– Шампанське? – моя самотність порушується незнайомцем, з яким ми жартома обговорювали молодят.

Озирнувшись, дивлюся на чоловіка, розглядаючи з ніг до голови.

– Так. Дякую, – підношу келих до рота та спостерігаю за незнайомцем, який, не питаючи дозволу, сідає на сусідній стілець.

– Олег, – простягає руку чоловік і я, не вагаючись, тисну її.

– Марія.

– Імператриця Марія Федорівна чи свята Діва Марія? – посміхається Олег.

– Ні, – хитаю головою. – Скоріше за все, Марія Тарновська***.

– Ось як. Підступна лиходійка?

– Ще яка.

– А так одразу й не скажеш, Маріє. Поки що мені посміхається янгол, – підморгує Олег і салютує келихом.

– Хіба що чорний янгол, – відповідаю та одним махом допиваю алкоголь, який залишився у келиху.

Підіймаюся зі стільця, причому роблю це так різко і незграбно, що ледь не падаю. Олег реагує дуже швидко – обіймає мене за талію, не дозволяючи зрівнятися з асфальтом.

Від непристойного контакту наших тіл мені становиться важко дихати. Олегу, здається, також.

Задираю голову та зустрічаюся із чоловіком поглядом. Олег намагається посміхатися, мені все ще важко дихати.

– Спасибі, – вимовляю дивним голосом, ніби щойно охрипла.

– Завжди до твоїх послуг, Маріє, – на моєму імені чоловік робить акцент, начебто смакую кожну літеру. – Вважаю, що нам час повертатися до гостей.

У відповідь я хитаю. Олег розтискає обійми та відходить у сторону на кілька кроків, пропускаючи мене вперед. Розправивши плечі, я оминаю темно-русявого чоловіка, який вдягнений у діловий костюм чорного кольору.

За спиною чуються чиїсь кроки. Олег йде за мною.

– Сумочка, – говорить чоловік, а я криво посміхаюся.

Шкода, що тільки сумочка. Адже я вже встигла помріяти, як Олег зараз буде прохати мій номер телефону.

Червонію, порівнявшись з Олегом. Недовга пауза зависає між нами. Олег мовчить, я також. Дивимось один на одного, вивчаємо.

Щось здається знайомим у цьому чоловікові, ніби ми вже десь зустрічалися раніше. Хоча ні! Такого чоловіка, як Олег, якщо зустрінеш, то вже ніколи не забудеш!

Високий. Стрункий. Костюм добре сидить на ньому, начебто чоловік народився відразу в цьому “Армані”. Коротка зачіска “напівбокс” ідеально підходить до його трохи витягнутого овалу обличчя. І ця сексуальна щетина – ну точний іспанський мачо. Шкода, що мачо застарий як для мене.

Битва поглядів добігає кінця.

Не кажучи ані слова, стрімко повертаюся та йду геть. Поки наближаюся до ресторану, рахую секунди та все ще сподіваюсь, що Олег мене гукне. Або ще краще – наздожене. Принаймні так завжди трапляється у романтичних стрічках, коли між чоловіком та жінкою проскакує іскра. Адже між нами з Олегом непросто іскра проскочила, нас двох блискавкою вдарило, причому одночасно!

“Один”. Відходжу на декілька метрів.

“Два”. Заправляю за вухо неслухняне волосся.

“Три”. Щось я вже сумніваюся у правдивості романтичних кінофільмів.

“Чотири, п'ять, шість”. А ось і неправда! Ніяких блискавок при першій зустрічі не існує. Усе це вигадали сценаристи у кіно. Адже у реальному житті ніхто та не за ким не бігає, тим паче я не трамвай, щоб мене наздоганяти.

Міркувати не шкодить здоров'ю, Маріє!

***

Тільки-но встигаю зайти до зали ресторану, як ведуча хапає мене за руку і тягне до весільної арки, де стоїть батько зі своєю новоспеченою дружиною.

– А ось і перші гості, які запізнилися. Прошу вас підійти до весільної арки, щоб привітати «молодят» та зробити пам'ятну фотографію.

Ведуча штовхає мене в спину, а жінка вона огрядна, сильна... Ледве не пікірую прямо до ніг наречених.

Підходжу до молодят. Натягнувши на губи найширшу усмішку, майже як у Джокера, вітаю винуватців свята з днем ​​весілля.

– Матінко, тобі жах як іде ця сукня. Ти така гарна, люба, – кажу досить голосно, щоб почув наречений і насупив свої широкі брови.

– Дякую, – відповідає наречена та ображено підтискає свої величезні, накачані ботоксом, губи.

– А так одразу й не скажеш, що буквально вчора була місцевою шльондрою, – шепочу на вухо мачусі.

– Костю, вгамуй свою доньку, – тараторить мачуха, багровіючи від злості.

Батько швидко стискає мене в обійми. Обіймає, якщо подивитися збоку. А за фактом – за плечі трясе, та так сильно, що в мене зірочки з очей ось-ось посиплються.

– Маше, це останнє китайське попередження. Проковтни свій язик, інакше, – а що там мені обіцяють «інакше», я навіть слухати не збираюся.

Вириваюся із батьківських обіймів та розчиняюся в залі ресторану серед кількох сотень гостей.