Читати книгу - "Найзаповітніше бажання на Різдво, Делісія Леоні"

Стук підборів по кам'яних сходах. Скрип воріт, що закрилися за спиною. Він зупинився лише на хвилину, щоб одягнути чорні шкіряні рукавички. Модне пальто, шарф та начищені до блиску зимові туфлі. Звичним поглядом оглянув старий провулок. Карети, коні, перехожі, жовті ліхтарі та сніг…

Він підняв голову і вдивився в темне зимове небо. Сніжинки кружляли й падали йому на обличчя, затримувалися на віях і танули, перетворюючись чи то на воду, чи то на його сльози... Він зморгнув холодну крижинку з вії, викинув з голови похмурі думки й пішов добре знайомим маршрутом.

Напередодні Різдва. Здавалося, всі жителі міста сьогодні вирішили насолодитися зимовою, різдвяною казкою, неспішно гуляючи засніженими вулицями. Дитячий заливистий сміх змішався із ніжними материнськими голосами. Батьки та діти, здавалися, такими щасливими в передчутті різдвяного дива.

Він вдивлявся в обличчя перехожих дівчат. Він боявся пропустити… пройти повз… неї. Один провулок, другий, центральна вулиця й ось він на місці. Старовинний особняк.

Різьбленні двері були відчинені, як і багато років тому… Святкова вечеря та багато незнайомих осіб, і його ніхто не помітив. Він бадьорим кроком піднявся мармуровими сходами на другий поверх і завмер, так і не дійшовши до знайомого кабінету з каміном.

У цьому році господарі будинку вирішили прикрасити коридори та стіну вздовж сход. Декілька чоловіків і жінок обговорювали картини невідомого художника.  Ніхто навіть не уявляв, що через багато років, полотна з під пензля цього невідомого майстра будуть окрасою любої колекції витворів мистецтва, а сам майстер стане одним з найвидатніших людей тієї, давно забутої й померлої епохи.

— Цей портрет дуже гарний, але мені здається, що художник сильно перебільшив красу дівчини, — хмикнувши, промовила одна з жінок. 

Чоловік, який стояв поруч з нею, засміявся.

— Маєте рацію, мадам. Митці бачать світ по-іншому. Цілком імовірно, що дівчина була нічим не примітна. Але це талант – побачити у чомусь звичайному та непоказному щось справді… прекрасне та досконале.

Він дивився на портрет юної дівчини і ніби відчув її присутність поряд. Почув її ніжний, заливистий сміх. Почув своє ім'я, що одного разу злетіло з її губ. Він милувався зніяковілістю, щирістю, невинністю. Вона була для нього всім світом. Він заплющив очі, і йому здалося, що відчуває боязкий дотик до своєї руки. Згадав їх перший танець. Тут. В цьому будинку. Її бальне плаття кольору ніжної вишні, її волосся переплетене атласною стрічкою... Маленька, ніжна, тільки його... Його рідна. Кохана. Єдина. На всі віки.

Він розплющив очі і зустрівся з її сором'язливою усмішкою, боязким поглядом на полотні.

— Ще одне Різдво без тебе. Ще одне Різдво... до тебе, - сказав він їй, сумно посміхнувшись і вклонившись дівчині, що назавжди застигла на полотні, стрімким кроком покинув такий знайомий,  такий чужий будинок.