Читати книгу - "ТаЄмниця Кам’яницІ З ПередмІстя, Роман Олійник (Argonayt)"

– Так, ви абсолютно вірно мене зрозуміли. Я повністю погоджуюсь на всі ваші умови.

Коротке ствердження прозвучало напрочуд офіційно й абсолютно беземоційно так наче її промовила не жива людина а якийсь бездушний механізм. Почута фраза змусила Юлію Володимирівну Мартиненко невдоволено насупити брови й нарешті неохоче відірвати погляд від екрану ноутбука. Примруживши яскраво-сірі очі молода жінка швидко зиркнула на хазяїна неприємного голосу, і ледь зуміла приховати гримасу роздратування на своєму, зазвичай незворушному, обличчі.

Події, які розгорталися останнім часом, почали все більше не подобатися, ба навіть вже неабияк непокоїти, власницю і за сумісництвом керівницю агентства з продажу нерухомості «Сузір’я». Хоча спершу ніщо не провіщало не те що великої халепи, але навіть дріб’язкових неприємностей. Розпочалося все з того, що наприкінці минулого місяця до неї звернулися з проханням продати невеличкий приватний будиночок, що знаходився на околиці їхнього містечка. Начеб-то нічого складного і надзвичайного не передбачалося. Раніше в домі проживала стара, одинока жінка. Після її смерті спадкоємці, котрі тепер постійно мешкали за кордоном та не збиралися в найближчому майбутньому повертатися на Батьківщину, вирішили з вигодою для себе позбутися непотрібного їм майна. Проста справа. Таких у Юлії Володимирівної було чимало за роки її професійної діяльності. Розмістити оголошення на сайті агентства, провести перемовини з потенційним покупцем (а на випадок якщо їх буде кілька то вибрати того хто запропонує більшу ціну), підготувати всі необхідні документи для оформлення оборудки, а на кінець отримати свій законний процент за посередництво.

Пані Мартиненко була тертим калачем і непогано зналася на ринку нерухомості свого провінційного містечка, тож не надто тішила себе веселковими надіями. Вже перший, побіжний огляд маєтку в передмісті залишив у жінки неприємний осад на душі. Стару кам’яницю, збудовану ще за австрійського цісаря, продати буде ох як нелегко, і взяти за неї, навіть в разі успіху, вдасться небагато. Древні стіни двоповерхової споруди, образно кажучи тепер дихали на ладан, і їхній ремонт коштуватиме новому господарю чи не більше за початкову ціну самого дому. А скільки ще треба буде витягнути з кишені грошви щоб довести покупку до пристойного стану жінці навіть думати не хотілося. Одним словом шанси заробити щось на цій справі у неї були мізерні.

Ох, як же Юлія Володимирівна помилилася в своїх припущеннях. На цей раз нюх досвідченої ріелторки зрадницьке підвів її. Не встигло оголошення про продаж будинку з’явитися у всесвітній мережі, як клієнти, без перебільшення, поперли табунами в агентство. Спершу в «Сузір’я» навідався підстаркуватий чолов’яга, який обережно поцікавився наскільки інформація знайдена ним в Інтернеті є правдивою. Пані Мартиненко підтвердила, що стара кам’яниця в передмісті дійсно чекає на свого нового власника. Очі у візитера радісно зблиснули і він заявив, що готовий негайно купити цей будинок.

Жінка подумки вже ледь не затанцювала від радості, що їй ось так скоро вдасться позбутися такого тягаря, але тверезий розум і природна обачність не дозволили тоді зробити необачний крок. Пані Мартиненко насторожив той поспіх з яким клієнт прагнув придбати дім. А коли Юлія Володимирівна назвала початкову ціну оборудки, яка була ледь не вдвічі більшою за ту яку хотіли отримати спадкоємці, і підстаркуватий чолов’яга без вагань на неї погодився, у ріелторки з’явилася підозра що щось тут нечисто. Власниця агентства тоді чемно випровадила настирливого покупця, пославшись на те, що зараз не має всіх повноважень для продажу і мусить проконсультуватися з теперішніми господарями будинку.

Наступного дня в «Сузір’я» прийшло вже два клієнти яких цікавила виключно стара кам’яниця. Ті теж хотіли терміново купити будинок і готові були заплатити за нього будь-які гроші. Дальше-більше. Не минало і доби щоб когось з працівників агентства, або й саму керівницю не діймали цим питанням через Інтернет, по телефону, або в офісі компанії. Пані Мартиненко та її підлеглі відбивалися від настирливих візитерів одними і тими самими відмовками: «Не маємо всіх відповідних повноважень і мусимо ще проконсультуватися з теперішніми власниками. Чекайте, ми з вами незабаром обов’язково зв’яжемося».