Читати книгу - "Грайливий Вольфі (дитинство Вольфі Моцарта), Роздобудько Ірен"

ЯК ВОЛЬФІ ВПЕРШЕ ПОЧУВ МУЗИКУ

Двісті п'ятдесят років тому, в січні, на маленьке австрійське містечко Зальцбург падав сніг...

Він був дрібний і такий рясний, ніби хтось сипав на землю цукор. Від цього все місто було схоже на вершковий торт...

Ось одної такої зимової днини в родині придворного музиканта Леопольда Моцарта народився хлопчик.

Йому дали дуже складне ім'я:

Йоганнес

Хризостомус

Вольфґанґус

Теофіліус

Амадеус.

— Можна я називатиму його просто Вольфі? — запитала батьків старша сестричка Нанерль.

— Звичайно, Нані! — дозволив тато.

— А коли я зможу з ним погратися? — знову запитала дівчинка.

— Він ще надто малий. Нехай поспить, — сказала мама.

Але хлопчик не хотів засинати. Він закричав так голосно, що Нані затулила вуха руками. Малюк виявився такий галасливий, що тато з мамою і навіть стара служниця Тереза ніяк не могли його вгамувати.

Мама весь час колихала хлопчика на руках.

Тато надимав щоки і дмухав на сина, зображаючи вітер.

Стара служниця Тереза трусила над ним своїм блискучим кухарським ополоником.

Нані показувала братикові свої ляльки.

Марно!

Одного разу, щоб заглушити дитячий лемент, тато спересердя вдарив по клавішах свого музичного інструмента — клавесина.

— До! Ре! Мі! — заспівали клавіші.

Зачувши незнайомі звуки, малий перестав галасувати й повернув голівку в бік музики.

— Він замовк... — здивовано прошепотіла мама.

-Тату, грай ще! — вигукнула Нані.

— Грайте, пане Моцарте, а ми хоч трохи відпочинемо від цього репету, — сказала служниця Тереза.

І тато почав грати. Він грав, аж поки малюк заснув. І вся родина зітхнула з полегшенням.

Незабаром тато помітив, що дитинча завжди завмирає, коли починають співати клавіші. А як мелодія уривається, то знову плаче.

"Мабуть, з нього виросте музикант..." — подумав тато.

ЯК ВОЛЬФІ ПОЦІЛУВАВ КЛАВЕСИН

Поки Вольфі лежав у колисці, тато давав уроки музики старшій доньці.

Але Нані неохоче бралася до вправ. Над усе на світі вона любила бавитися зі своїми ляльками.

Коли Вольфі трохи підріс і навчився вилазити з колиски, він почав прокрадатися до татового кабінету, звідки линула музика. Сидів там у кутку й уважно спостерігав, як тато і Нані натискають на довгі білі та чорні дощечки, котрі починають співати під їхніми пальцями.

Якось Вольфі сам зайшов до музичної кімнати. У напівтемряві він прискіпливо оглядав дивний лакований ящик на довгих ніжках.

"Від чого він співає? — міркував хлопчик. — І чому мовчить, коли поруч немає тата?"

Коли Вольфі запитав про це сестричку, вона пояснила:

— У клавесина є клавіші. Це ті дощечки — чорні й білі. Тато натискає на них пальцями — й вони співають!

— А мене ті дощечки послухаються? — запитав Вольфі.

— Ні! Для цього потрібно знати ноти. Кожна клавіша — то окрема нота. їх треба вчити! Це дуже складно, — сказала Нані.

"А я все одно спробую!" — вирішив Вольфі.

Наступного дня, коли тата не було вдома, він підібрався до клавесина.

Чи скоряться йому чорні та білі дощечки так само, як татові й Нані?

Щоб дотягнутися до клавішів, хлопчик став навшпиньки.

Потім підстрибнув.

Закрутився на одній нозі і ледь не впав.

Усе марно! Не дістати до клавіатури!

Тоді він просто поцілував клавесин у прохолодну лаковану поверхню. І вона здалася йому солодкою...

ЯК ВОЛЬФІ НАСПІВУВАВ ТАТОВУ МЕЛОДІЮ

Відтоді у Вольфі з'явилася мрія: скоріше вирости й сягнути клавішів. Ніякі іграшки не приваблювали його! Ляльки з ганчірок та олов'яні солдатики не вміли співати, а дерев'яний коник лише одноманітно поскрипував.

Найдужче полюбляв хлопчик сидіти на підвіконні, тому що з вулиці було чути звуки. І їх лунало так багато!

Ось — цок-цок-цок! — проїхала карета Архієпископа.

Ось — плюх-плюх-плюх! — пройшов повз будинок рибалка у високих гумових чоботях.

Ось — о-ох! — у квіткарки випав із рук трояндовий букет. І білі пелюстки — фу-у-ух! — закрутив, немов у танку, вітер.

Усе це дуже схоже на музику: цок-плюх-ох-фух...

Вольфі кортить хутчіше зіграти її. Але він не знає, як це робиться!

Щоранку мама наливає йому кухлик молока.

— Випий, синку! — вмовляє мама. — Швидше виростеш!

— І тоді я зможу грати на клавесині?

— Для цього ти ще малий! — каже мама.

— І не знаєш нот! А я знаю! — вигукує Нані, показує братові язика і прожогом випиває свого кухлика.

Замість того, щоб зробити те саме, Вольфі раптом починає наспівувати: "Ла-ла-ла".

— О Господи! — сплескує руками тато. — Це ж моя мелодія! Я її грав гостям учора ввечері! Хіба він міг її запам'ятати?

— Звичайно ж, не міг! — каже мама. — На той час він уже спав. Та й двері в музичну кімнату було зачинено!

Оце так! Батьки йому не вірять! Вольфі заспівав ще голосніше.

Родина притихла.

Це була музика, яку батько вночі награвав для своїх гостей!

— Дивно... — нарешті вимовив приголомшений тато й додав: — Нема ради — завтра ж почну вчити його музики...

ЯК ВОЛЬФІ ВПЕРШЕ НАТИС НА КЛАВІШІ

Вольфі ледь дочекався ранку! І навіть випив кухлик молока.

Після сніданку тато урочисто посадив сина на стілець перед клавесином. Та ось лихо: руки не дотягуються до клавіатури! Що робити?

Поклали на стілець дві подушки — сидіти стало незручно.

Вольфі підібгав під себе ноги — стало ще гірше!

Підвівся на коліна — і мало не впав.

Вольфі вже збирався голосно заревіти. Побачивши це, стара служниця Тереза пішла до батькової бібліотеки і принесла звідти товстелезну старовинну книгу. Всадовила на неї Вольфі. Нарешті він зміг побачити клавіатуру!

— Кожна клавіша — це нота, — почав пояснювати тато, —а кожна нота має власне ім'я!

— Як це? — здивувався Вольфі.

— Ну от дивися, — сказав тато, — тебе звуть Вольфі. А коли ти виростеш, тебе називатимуть з повагою — Вольфґанґ. Так от, кожна з цих нот теж має своє ймення. Сім нот — сім різних імен. Усі вони не такі довгі, як у тебе. Звуть їх так: До, Ре, Мі, Фа, Соль, Ля та остання — Сі. Всі ці ноти мешкають у клавесині — ось у цих білих клавішах. Але в них є ще одне помешкання...

— Ого! — знову здивувався Вольфі. — Отже, ці сім братиків та сестричок мають аж два будиночки? А де ж другий?

-Так. Перший і найважливіший будиночок для нот— ось тут!

І тато розгорнув перед сином дивний альбом із намальованими на ньому рисками. Вольфі нічого не второпав. Як це так, щоб такі дзвінкі ноти жили на звичайнісінькому папері? Цього не може бути!

— Це — не простий папір. Бачиш, на ньому намальовані п'ять довгих рисок? Це називається нотний стан — тобто те місце, де розташовуються ноти. Кожна має свою окрему оселю. Наприклад, До живе на першому

поверсі — на першій рисці, а нота Сі — на останній! Якщо композитор пише музику — він спочатку програє її на клавесині, а потім — записує ноти на ці риски.

— Тобто, музика живе на... на... папері? — трохи засмутився Вольфі. Адже думав, що вона може жити лише в повітрі, як пташки чи метелики.

— Звісно, — підтвердив тато, — її ж бо треба зберігати, аби залишалась і для інших, а потім — навіть через багато років! —її могли зіграти й наступні музиканти.

— Зберігати так само, як мама зберігає слоїки з варенням? — запитав Вольфі.

— Приблизно так, — засміявся тато. — Коли ти виростеш, я навчу тебе розташовувати ноти на цих рисках. А поки спробуй-но пограти так, як тобі хочеться.

Вольфі простягнув руки до клавіатури і торкнувся її. Обережно натис на першу клавішу.

— До-до-до! — відгукнулася вона.

її голос був, як у поважного пана — трохи басовитий, солідний.

Вольфі закортіло почути, як співає друга клавіша — та, що стоїть поруч із першою. Він натис на неї.

— Ре-ре-ре! — забриніла ця трішки веселіше, ніж перша.

Як цікаво, подумав Вольфі й уже сміливіше пробіг пальцями рештою клавіш.

— Мі! Фа! Соль! Ля! Сі! — стали називати свої імена клавіші.

Це було диво!

— А мене, панове, звуть Вольфі! — серйозно повідомив маленький музикант.

А потім посміхнувся і почав лагідно перебирати клавіші пальцями. Білі й чорні дощечки заспівали! До того ж, так гарно, як співали в самого тата.

А татові в цю мить аж дух перехопило. Він дивився на сина й не міг збагнути, звідки той знає, як грати мелодію, якщо ще ніколи не бачив і не вчив нот?

А Вольфі був таким щасливим!

— Нані, Нані! — закричав він, закінчивши грати. — Вони мене послухалися! Тепер я знаю, звідки береться музика!

І він узявся роздивлятися свої пальці. Невже це зробили вони?!

Тієї ночі Вольфі думав: музика народжується так само, як... бажання з'їсти тістечко або цукерку! Але ж цукерка тане в роті — і від неї нічого не залишається, крім солодкого присмаку. А музика випурхує і живе в повітрі.

А ще Вольфі подумав про те, як зробити, аби музика залишилася не тільки в повітрі...

ЯК ВОЛЬФІ ЗАПИСУВАВ МУЗИКУ НА ПАПЕРІ

Наступного дня Вольфі вже сидів у батьковому кабінеті і щось старанно виводив гусячим пером на нотному папері. Він бачив, що так робив тато.

Чорнило було всюди: на пальцях, на щоках, на носі. Але ж який малий цей нотний папір! Для музики на ньому зовсім не вистачає місця!

Вольфі не помітив, як почав малювати на столі.

Він незчувся, як до кабінету ввійшов тато.

— Навіщо ти псуєш стіл? Що це ти тут робиш? — суворо запитав він.

— Рифметику! — відповів замурзаний Вольфі.

— Арифметику, — поправив сина тато і пояснив, — арифметика — наука про цифри!

— Ні, тату, — серйозно заперечив Вольфі. — Це наука, що вчить складати музику!

Тато засміявся і взяв до рук зіпсованого аркуша.

— Навіщо ти забруднив мій нотний папір? Він дорого коштує.

Вольфі ображено засопів. А тато почав уважно придивлятися до чорнильних плям, що їх розташував малюк на п'ятьох рівненьких лінійках.

І побачив, що це не плями, а... ноти.

Поглянув уважніше. І вигукнув:

— Та це ж — мелодія!

— А що ж тут дивного, — знизав плечима Вольфі, — це концерт для клавесина! Хочеш, зіграю?

Він сів за інструмент і видобув з нього легку чудову мелодію.

— Який гарний мотив. Певно, батько вигадав щось нове... — сказала мама у вітальні. — Гайда, Нані, послухаємо.

Вони зайшли до музичної кімнати. І завмерли на порозі. Тато стояв біля вікна. А за клавесином сидів малий. Його пальці так і пурхали по клавішах!

Коли Вольфі виповнилося чотири рочки, тато сказав:

— Вольфі, Нані, сам Архієпископ запрошує вас дати великий концерт у своєму палаці! Це — честь для всієї нашої родини.

— А чи зможу я одягнути свій новий камзол? — серйозно запитав Вольфі.

— І атласний камзол, і білу перуку з косичкою, як у тата, і черевики з оксамитовими метеликами! — посміхнулася мама.

Вольфі не приховував радощів.