Читати книгу - "Просякнуті ненавистю, Сніжана Якимчик"

Нове життя. Нові правила. Нові ролі. 

Моє життя стрімко котилось у прірву коли я вперше дізналась, що в мами з'явився новий чоловік. Звісно ж, я рада за неї, адже вона заслуговує на жіноче щастя, але прийняти той факт що мені доведеться жити з чужими для мене людьми було вкрай важко. 

Не дивлячись на все, я кинула роботу своєї мрії у модельному агентстві та поїхала з матір'ю в наш новий будинок. Переїзд зайняв якихось декілька годин і от ми прибули до...дому маминого чоловіка. Рідним не можу його назвати, бо все моє життя залишилось там. Мої друзі... Робота... Мрії...Усе. 

А тут...тут я чужа. 

— Ну нарешті ви приїхали, — зустрічає нас високий, чорнявий чоловік Олег і судячи з того з яким теплом він нас зустрічає, це і є той самий чоловік маминої мрії, — Я вже почав хвилюватись.

Олег обіймає маму, а в її очах бачу промінчики щастя. Я рада бачити її такою. За останні роки в нас було багато неприємностей які залишились після батька, але ми впорались. Вижили та стали міцнішими. 

— Любий, знайомся це моя донька Кіра. 

— Радий з тобою познайомитися, Кіро, — з теплом в голосі промовляє Олег. 

Легко посміхаюсь йому у відповідь і протягую руку для привітання. 

— Взаємно. 

Оглядаюсь навколо і помічаю неймовірну красу високого будинку з садом. Ніколи не розуміла навіщо купувати такий великий будинок для двох людей. 

З того що розповідала мені мама, то Олег живе разом зі своїм сином. А тут такий величезний будинок, схожий на готель. 

— Ходімо до будинку, я допоможу вам освоїтися, — каже чоловік і ми направляємось в середину цієї розкішної будівлі. 

Одразу помітно, що сім'я Багінських звикла купатись у розкоші, навіть трохи дивно що такий як Олег зміг знайти щось у моїй мамі. Ні, вона звісно у мене красуня і досить самодостатня жінка, але чоловіки такі як Олег не дивляться на таких звичайних як ми. А може в них справді кохання?

Однак, я мушу звикнути до цього місця і людей. 

— Сніданок в нас о дев'ятій. Ганна Петрівна з задоволенням зробить те, що ти любиш, тільки скажи, — з турботою говорить Олег, звертаючись до мене. 

Коротко киваю головою і видаю щось на кшталт посмішки. 

Така розкішна кухня не може не зачарувати. Думаю, мама і сама б з задоволенням готувала тут, але в цьому будинку таке не прийнято. 

— Ось це твоя кімната, Кіро. 

Олег відчиняє двері в кімнату яка оформлена під...досить... дитячий стиль. Стіни пофарбовані ніжно-рожевою фарбою. Меблі підібрані під колір оформлення. Це не зовсім моє...а точніше взагалі не моє. 

І хоч ми з мамою жили не в розкішному будинку, але моя кімната створювалась мною і моїми смаками. Все ще сумую за нею.

— Сподіваюсь тобі подобається, — з надією каже Олег від мого без емоційного погляду. 

— Мені двадцять два, а не два, — випалюю досить різко, але один погляд мами змушує мене про це пожалкувати. 

— Кіро! 

— Що?! 

— Якщо хочеш, ми можемо зробити тут все як ти захочеш, — одразу ж відповідає мій вітчим. 

— Хочу. 

— Олег, можна я поговорю з нею... Наодинці.

Чоловік виходить залишаючи нас з матір'ю сам на сам. 

— Кіро, чому ти так себе ведеш? 

— Як так? — дивлюсь з-під лоба, — хіба я сказала неправду? 

— Будь ласка, поводься гарно. Припини грубіянити, інакше...я буду змушена відправити тебе до батька.

Суворо промовляє мати, а по моєму тілу пробігають мурахи. З батьком в мене особливі стосунки, про які мені хочеться забути. Викинути з нашого життя. Або стерти пам'ять, щоб їх не згадувати. 

— Добре. Вибач, — вона знає, що тільки тема про батька може остудити мій запал. 

— От і добре. Сподіваюсь ми зрозуміли одна одну. 

Мама йде, залишаючи мене самою. Довго не роздумуючи, я розпаковую свої речі, розклавши їх у великій шафі. Аби хоч трохи відволіктися, беру свою улюблену книгу та виходжу в сад. Тут скрізь стоять шезлонги, а неподалік знаходиться басейн. 

Знаходжу зовсім непомітне місце на шезлонгу та розміщуюсь на ньому з книгою в руках. Настільки поринаю у захопливу  історію кохання, що й зовсім не помічаю як швидко плине час.

Шлунок по-зрадницьки забурчав, і відклавши книгу, я направилась в будинок аби щось перекусити. 
На кухні зустрічаю Ганну Петрівну, яка поралась біля плити. Жінка з теплою посмішкою глянула на мене, та повідомила що вечеря скоро буде готовою. 

Але чекати мені не хотілось, тому поцупивши бутерброд з холодильника, я нишком вийшла на вулицю, та направилась до місця яке вже встигло мені полюбитись. Але тут на мене чекав сюрприз...
На шезлонгу з моєю книгою в руках, розмістився хлопець. Він був одягнений у спортивні штани та без футболки. Красивий і сексуальний. 

— А хіба тебе не вчили, що чіпати чужі речі не можна? — складаю руки на грудях, та уважно дивлюсь на нахабу. 

Його погляд повністю переміщається на мене і я помічаю як грають його жовна на обличчі. 

— Хто у двадцять першому столітті читає паперові книги? — хмикає той, — ти якась відстала.

— Сам ти відсталий! — скрикую і вмить підлітаю до хлопця та забираю книгу. 

— Слухай, малявко, якщо хочеш аби перебування в цьому будинку було для тебе сприятливим, то краще не попадайся мені на очі, — за мить він опиняється поряд зі мною, протягує руку до мого обличчя і забирає пасмо волосся назад. 

Різко відсікаю його лапи від себе та задкую. 

— Це не можливо, — випалюю я, — не можливо не перетинатися з тобою. Ми житимемо в одному будинку. 

— Тоді зникни звідси! — ненависно випльовує в мене ці слова, і стає страшно. 

Схоже він так само як і я, не в захваті від того, що наші батьки одружилися. 

— Послухай..., — починаю я, в надії що зможу його переконати, — від мене нічого не залежить. Я так само як і ти, не маю права голосу. Гадаєш, я в захваті від вчинку моєї матері? Ні! Але ми маємо знайти спільну мову. 

— Що?! Спільну що?! — вскакує той, — ніколи, нам з тобою не знайти спільну мову! 

Хлопець налаштований категорично проти мене. Це видно по одному його погляду. З якою ненавистю він дивиться. Він горить злістю поряд зі мною, і я це розумію. Нам ніколи не знайти спільної мови й тим більше...стати дружними зведеними.