Книги Українською Мовою » 💛 Молодіжна проза » Випадкова наречена, Поліна Креп 📚 - Українською

Читати книгу - "Випадкова наречена, Поліна Креп"

396
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Випадкова наречена" автора Поліна Креп. Жанр книги: 💛 Молодіжна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Випадкова наречена, Поліна Креп» була написана автором - Поліна Креп, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💛 Молодіжна проза".
Поділитися книгою "Випадкова наречена, Поліна Креп" в соціальних мережах: 
– Ось і ти, моя люба! – незнайомець впевнено затягує мене у будинок.
Чоловік притискає мене та цілує у маківку. Врізаюся у широкі груди, вдихаю теплий, сонячний аромат його парфумів. Від несподіванки розгублено хапаю повітря.
– Я… що… – намагаюся відштовхнути нахабу, та він лише сильніше стискає обійми.
– Підіграй мені трохи, я віддячу, – шепоче на вухо.

Теодор не збирає милі дрібнички, нікому не довіряє та не прив'язується до людей. Він любить лише свій бізнес і незабаром отримає велику спадщину. За однієї умови.

Оля: "Немає сумнівів, я укладаю угоду з дияволом! Хочеться вибігти з величезного будинку і все забути. Але для Кості я готова зіграти роль нареченої. Адже це лише на три дні."

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 97
Перейти на сторінку:
Глава 1

Оля

 

Тягну край короткої персикової сукні донизу та стукаю у двері. Боже мій, і навіщо Маринка вдягнула на мене цей сором? Я ж хочу влаштуватися покоївкою, а не повією. Бачив би мене зараз другий “Б”! Але про те, аби повернутися до школи, немає жодної мови. Зарплата смішна. Її зовсім не вистачить на ліки.

Масивні широчезні двері нечутно відчиняються. Зрілий чоловік із сивиною у темному волоссі вигинає брови. Строгий чорний костюм сидить на ньому ідеально.

– Доброго дня, я прийшла…

– Ні-ні, Ніку, я сам її зустріну! – у отворі дверей з'являється висока чоловіча фігура.

Біла сорочка на та світлі штани підкреслюють засмагу. Золотаво-коричневе волосся пасмами спадає на високе чоло. З губ красеня сповзає посмішка, а зелені очі миттєво пронизують мене з ніг до голови, примружуються. Під цим поглядом я завмираю, наче кроленя в руках фокусника.

– Ось і ти, моя люба! – незнайомець впевнено затягує мене у будинок. – Пробач, що не зустрів в аеропорту.

Чоловік притискає мене та цілує у маківку. Я врізаюся у широкі груди, вдихаю теплий, сонячний аромат його парфумів. Від несподіванки розгублено хапаю повітря.
– Я… що… – намагаюся відштовхнути нахабу, та він лише сильніше стискає обійми.

– Підіграй мені трохи, я віддячу, – шепоче на вухо. – Як добре, що ти вже тут. Сама розумієш, моєму старому недовго залишилось, – каже голосніше.

– Але… це помилка, я зовсім…

– Так-так, дорогенька, я знаю, що ми хотіли влаштувати сюрприз, та мій дядько не може чекати.

– Перепрошую, а Ваш багаж? – оглядає мою маленьку сумочку сивуватий чоловік.

– Ну який багаж! Моя дівчинка, звичайно, не стала його чекати та приїхала першим-ліпшим таксі. Правда ж, люба? – чутливо стискає мій лікоть.

– Ем… Так… – Боже, що я верзу. Я ж сюди на автобусі їхала, а потім ще півгодини човгала на незручних підборах.

– Це вона, Тео? – долинає слабий хрипкий голос. – Твоя наречена? – кашель перериває слова.

«Наречена? Хвилинку, що тут відбувається?» – хочу я спитати, але молодий чоловік вже тягне мене будинком.

– А зараз будь чемною та познайомся з моїм дядечком, Віктором Сергійовичем, – з натиском шепоче до мене. – Запам’ятала? Віктор Сергійович.

Чоловік у костюмі йде за нами. Навіть спиною я відчуваю його важкий погляд.

Краєм ока помічаю високі стелі, вишукані меблі, картини у золотих рамах. Ноги тонуть у довгому ворсі білих килимів. Лише одне не підходить до образу чарівного замку – до болю знайомий запах лікарні.

– На жаль, стан дядечка погіршився, – розповідає незнайомець. – Ти ж не хочеш засмутити його зараз? Можливо, йому залишилось лише кілька годин. Тому, будь ласка, будь із ним лагідною.

Ще кілька кроків, і я бачу його – кволе тіло чоловічка на високому лікарняному ліжку. Воно обплетене трубками та дротами. Навколо пищать і блимають апарати, крутяться медсестри. Так само, як це було у палаті Кості після його аварії.

Старенький тягнеться до мене, і я без жодних роздумів підхожу до нього, стискаю худеньку руку.

– Вітаю. Як Ви себе почуваєте?

На зморшкуватому обличчі з’являється посмішка, а на втомлені очі набігають сльози.

– Здрастуй, рибонько, зараз мені краще, – відчуваю, яка холодна в нього долоня. – Теодоре, чому ти не сказав, що вона красуня? – звертається до засмаглого красеня.

Я хитаю головою, прикриваючись пасмами неслухняного сірого волосся. Мої щоки палають.

Красуня? Це не про мене. Більш доречно було б «звичайна».

– Тео, запропонуй нареченій стілець та познайом нас, – командує старенький.

– Звичайно, дядечко, – відповідає чоловік та ледь помітно киває мені. Холодні зелені очі трохи примружуються.

– Дуже приємно бачити вас, Вікторе Сергійовичу. Я Оля.

Засмаглі руки підсовують до мене стілець. Але я стою нерухому, серце стрибає у грудях.

– Олю, Оленьку, – лагідно всміхається до мене хворий. – А я вже втратив надію, що мій нечемник візьметься за розум. Думав, буде вік парубкувати. Але Ви, Олю, Ви сама ніжність, тендітність, чистота! Не дозволяйте цьому бешкетнику Вас кривдити.

– Добре, – шепочу.

– І не тягніть із дітками! Бізнес чекає на спадкоємця. Моя справа замінила мені родину, але вже пізно про це шкодувати… Тео?

– Я тут, дядьку, – чоловік становиться коло мене, я знову відчуваю його пряний і теплий аромат.

– Ви вже заручилися?

– Н… ні, я хотів пізніше, у якомусь красивому місці…

– Зроби це… зараз… – хрипить старенький.

Я піднімаю голову, аби зустріти холодний погляд. Зелені очі дивляться насмішкувато та зверхньо.

– Ольго, – повільно та чітко промовляє красень. Від його низького голосу у грудях все стискається. – Ти згодна стати моєю дружиною.

У його інтонації немає питання. Він стверджує це рішуче та неминуче.

– Та… Так? – лепечу зірваним голосом. Його погляд наче гіпнотизує мене.

Чоловік дістає з кишені оксамитову коробочку, відкриває та вдягає на мій тремтячий палець каблучку з величезним каменем. Це діамат такий? Господи Боже!

– Дякую! Дуже радий за вас. А тепер я перепочину… – старенький заплющує очі та тяжко зітхає.

Апарати пищать голосніше, медперсонал тіснить нас від ліжка.

Ох, що я роблю! Обманюю людину на порозі смерті. Тепер і місце прибиральниці мені тут не світить. А гроші мені конче потрібні! Чим віддавати кредити? На що купувати ліки? Ми позичили все у всіх своїх знайомих…

– Ви втомилися з дороги, Вам теж треба відпочити, – переді мною стриманий чоловік у костюмі. Здається, Нік? Його слова також не схожі на питання.

Напевно, це дворецький – спадає на думку. В такому будинку має бути дворецький. Насправді, не здивуюся, якщо зустріну тут і пажів з конюхами. Мабуть, їм тут усім гарно платять, та думати про це вже немає сенсу.

– Дозвольте, я проводжу Вас нагору, вже підготували кімнату, – продовжує дворецький, але мені зовсім не хочеться залишатися з ним наодинці. Його занадто сухі манери мене насторожують.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Випадкова наречена, Поліна Креп», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Випадкова наречена, Поліна Креп"