Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

Світлана Алексієвич

ЧОРНОБИЛЬСЬКА МОЛИТВА

хроніка майбутнього

Переклад Оксани Забужко

Перше видання цієї книжки — під заголовком «Чорнобиль: Хроніка майбутнього» — вийшло друком у 1998 р. Час на те, треба визнати, був не найліпший — українському читачеві тоді було «не до Чорнобиля», цю травму витіснили інші, свіжіші й нагальніші історичні потрясіння, і майбутнє бачилось не «за Алексієвич», а радше таки «за Фукуямою»: мовляв, тепер, нарешті, все буде добре, бо все лихе лишилося в минулому, і, боронь Боже, не згадуймо про нього!.. Мусило спливти ще одне десятиліття, заки наша культура сяк-так освоїлась із «чорнобильською травмою», історики включили катастрофу на ЧАЕС у хроніки розвалу радянської імперії, критики охрестили моє покоління літераторів «постчорнобильським», діти ліквідаторів, підрісши, опанували «зону» й витворили свою «сталкерську» субкультуру, а сама я потрапила нарешті знайти «власні слова» для пережитого в київський травень 1986-го, написавши есе «Планета Полин»... І протягом цілого того десятиліття Світлана Алексієвич продовжувала й далі працювати над книжкою: записувала нові інтерв’ю, вводила в чергові видання нових героїв — кого з монологом, кого з реплікою, — додавала й викреслювала, дописувала й переписувала, так що книжка з роками росла й мінялася, як окрема жива істота. Коли, після всіх «Нобелівських» дзвінків-розмов-привітань, ми погодилися з пані Світланою на тому, що слід її в Україні перевидати, я, на свій подив, зустрілася з зовсім іншою книжкою, ніж 18 років тому. Принаймні, читалася вона цим разом геть інакше.

Розуміється, головна причина тут не в тому, що змінилася книжка — потовщала, приросла новими історіями тощо, — а в тому, що змінилися ми всі. У тілі України з’явилася ще одна, після Чорнобильської, «зона відчуження» — окуповані території Донбасу, — і несподівано виявилося, що Алексієвич написала книжку не тільки про Чорнобиль — про те, чим він був і став для білорусів, — а й, куди більшою мірою, про «русскій мір», тоді ще званий «радянським»: про його внутрішню, генетичну запрограмованість на катастрофу як прямий наслідок системно здійснюваної серед населення «зачистки мізків». Саме в такій послідовності: спершу виготовляється ідеально інфантильна, «промита мізками» людина, яка навіть увічу вже-доконаної біди довірливо жде, коли «начальство» про неї подбає (або скаже, що все гаразд, «ми знов перемогли», і вона повірить!), — а потім, коли така людина заселить певну територію «в промислових кількостях», одного дня «чека зривається» — і все злітає в повітря. А вже чи від збагаченого урану в «мирному» реакторі, чи від чужих «Градів» на вулицях рідного міста — різниця не принципова: це увесь час — та сама історія...

Під час підготовки до друку цього видання мене вразило, як часто повторюється в тексті слово «війна». Як нікому з авторів, «народжених у СРСР», С. Алексієвич вдалося намацати й вивести на яв головну формулу неперервної, і досі не скінченої «Столітньої війни», її ДНК, котрим вона відтворюється вже в столітті 21-му: якщо в країні (регіоні, місті) панує улюблений «русскомірний» соціотип «людини недорослої» — рано чи пізно жди біди: війни. Включно до ось такої, «мирно-ядерної» — проти всього живого.

Письменницька інтуїція не підвела пані Світлану: тоді, на початку 1990-х, розмовляючи з жертвами Чорнобиля, вона справді «нотувала майбутнє». Тепер, коли те майбутнє набуло цілком упізнаваних обрисів і калатати на сполох належить уже не письменникам, а «людям практичної дії», час повернути новому українському виданню цієї книжки початкову авторську назву — «Чорнобильська молитва».

І перечитати її новими очима.

Оксана Забужко

Ми повітря, ми не земля...

М. Мамардаигвілі

Історична довідка

«Білорусь... Для світу ми terra incognita — незнана, невідома земля. Про Чорнобиль знають усі, але лише в зв’язку з Україною й Росією. «Біла Росія» — приблизно так звучить назва нашої країни по-англійськи. Ми ще маємо розповісти про себе».

«Народная газета»,

27 квітня 1996 р.

«На території Білорусі немає жодної атомної станції. Із чинних АЕС на просторі колишнього СРСР географічно найближче до білоруського кордону розташовано АЕС із реакторами типу РБМК: із півночі — Італійську, зі сходу — Смоленську, з півдня — Чорнобильську...

26 квітня 1986 р. о 1 год. 23 хв. 58 сек. серія вибухів зруйнувала реактор і будівлю 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС, розташованої поблизу білоруського кордону. Чорнобильська катастрофа стала найбільшою технологічною катастрофою XX століття.

Для маленької Білорусі (населення 10 млн.) вона стала національним лихом, хоча самі білоруси не мають жодної атомної станції. Це досі аграрна країна, із переважно сільським населенням. У роки Великої Вітчизняної війни німецькі фашисти знищили на білоруській землі 619 сіл разом із мешканцями. Після Чорнобиля країна втратила 485 сіл і селищ: 70 із них поховано в землю вже навічно. Під час війни загинув кожен четвертий білорус, нині кожен п’ятий мешкає на зараженій території. Це 2,1 млн. людей, із них 700 тис. — діти. Серед чинників демографічного згасання радіація посідає чільне місце. У Гомельській та Могильовській областях (найбільше потерпілих від Чорнобильської катастрофи) смертність перевищила народжуваність на 20%.

У висліді катастрофи в атмосферу викинуто 50x106 Ku радіонуклідів, із них 70% випало на Білорусь: 23% її території заражено радіонуклідами з густиною понад 1 Ku/км2 по цезію-137. Для порівняння: в Україні заражено 4,8% території, у Росії — 0,5%. Площа сільгоспугідь і густиною занечищення від 1 й більше Ku/км2 становить понад 1,8 млн. гектарів, стронцієм-90 із густиною 0,3 і більше Ku/км2 — близько 0,5 млн. гектарів. Із сільгоспобігу виведено 264 тис. гектарів землі. Білорусь — країна лісів. Але 26% лісів і більше як половина лугів у заплавах річок Прип’ять, Дніпро, Сож належать до зони радіоактивного занечищення...

Унаслідок