Читати книгу - "Листи до Адама Міцкевича, Полтава Леонід"

Лист 1
Чому я вам пишу? — дрібний, нездібний учень,
Убогий мандрівник, що слухає поучень.
Безчолих мудреців, магістрів і псявір;
Що ненавидить зло, а сам, як дикий звір
Від Рідної Землі пішов тими світами,
Де й коні ваших брик не били копитами,
Де не блукав Маклай, хіба в лихі роки
Заходили колись веселі козаки…
Чому я вам пишу? Але кому ж писати,
Коли взяла Москва і Генія за ґрати,
В співця полів і риб — застава у дворі,
А в архітекта слів — замок на "Кобзарі";
Коли один сапоґ при Вислі і Дніпрові,
І хоч із двох сердець — та слід один від крови,
І тінь труни одна, і Гробовщик один
Рова викопує для наших батьківщин
Простіть за ці слова, не ковані із злота —
Облиті фарбами, і кровію, і потом:
Я про одне життя вам посилаю звіт —
Воно таке ж тяжке, як і сьогодні світ.
А ще тому пишу, що, заблукавши в хвижу,
Із Києва пішов аж на поріг Парижу,
І тут, дарма, що ліг на плити чорний сніг —
Я упізнав сліди вигнанчих ваших ніг.
Пробачте, Вчителю, що ямби шестистопні
Збиваються на п’ять… В моїм кінці Европи
Й за океанами дрижить земля тепер —
На стопи наступа стопащий Люципер.
Лист 2
Які далекі ви, мазурки і забави,
Гартовані шаблі — щербаті свідки слави,
Розшиті кунтуші, карети у багні,
Видючих кобзарів (хоч і сліпих!) пісні!.. —
Минуло!.. Та й тепер готові в бій кривавий
Дивіться такожЛеонід Полтава — Штаб отамана МахнаЛеонід Полтава — Оповиті нуждою і славоюЛеонід Полтава — Поема про Тараса ШевченкаЩе 25 творів →Біографія Леоніда ПолтавиЗ рушницями в руках і Київ, і Варшава
Стоять, не бачучи, що їм одна рука
Рушниці подала — рушниці без курка…
Поете! Голос твій ще в серці у поляка!
Озвися знов і знов! Нехай осіння мряка
Мутної давнини розвіється з небес.
Повір: я теж молюсь, щоб твій народ воскрес
У волі і добрі, як і за свій молюся.
Учителю! Лише я одного боюся,
Що, лапоть вигнавши з-над Висли і Дніпра, —
Ми знов накличемо ще кращого добра!..
Литвин ти чи поляк? — Нестоптані пороги…
Шануй, шануймо їх, шануймо всі дороги,
Не сплутуймо в одну, бо нею не пройти.
Такий широкий світ! — такі вузькі дроти,
Що стисли грудь Землі, що врізалися в тіло:
Уже болить і там, де перше й не боліло!
Така краса буття! — така страшна наруга
Над Дивом тим, чим Бог не обдарує вдруге,
Немов колись за Вавилонську вежу
Скарає нації!..
Не гасне та пожежа,
Що вибухла!.. Не ранки волошкові —
За Дін, за Сталінград пливли потоки крови
І стовпища гармат з берлінської берлоги
Гукали: "Хто ти? Хто?" — ревли, немов безроги…
Поете! Голос твій ще в серці у поляка,
Озвися ж знов і знов! Нехай осіння мряка
Мутної давнини розвіється з небес.
Повір: я теж молюсь, щоб твій народ воскрес
У волі і добрі, як і за свій молюся:
Я братньої війни понад усе боюся.
Пробач за довгий лист. Злетілися думки,
Мов хмари восени. А нікому руки
Подати ні для стріч, ні для прощання.
Я на землі живу, неначе на вигнанні.
Лист 3
От, поспішаю знов. Хоч це — дрібна новина,
І тема для листа — не наші батьківщини,
Не відкриття нові — вона така дрібна,
Як і зерно (хоч є і гори із зерна):
Тобі я ніс листа увечорі учора,
Але поштар при всіх сказав на глум і сором:
"Хіба це лист? Та він не зійде зі стола,
Бо на листи ціна учора підросла". —
Я кинувсь до кишень… Кишені у поета!
Та легше кинутись з плянети на плянету,
Ніж щось у них знайти!.. На щастя, навісні
Розпочали гудки свої сумні пісні —
(Я ж поспішав туди, де "патиную" шафи,
І слухаю завваг двоногої жирафи,
Який, побачивши в журналі мій портрет,
Озвірився за те, що я іще й поет).
Почувши клич гудків, я щось крутнув у жмені
І вибіг з пошти геть (але з листом в кишені)
І замість фабрики — пішов далеко в луг
Від фабрик і жираф, господарів і слуг.
Учителю, порадь, в яке сідло тут сісти:
Погані (не назву), ще гірші… (тільки) — їсти!
Тут завтра на листа не знайдеш мідяків,
Ще ліпше там — мовчать, бо їм не до листів,
Бо за листа тобі, хоча плати й надміру —
Помандрував би я за лаптем до Сибіру
Учитися байок про Гору і про Миш,
Що в них (столиця мод!) заслухався Париж.
Порадь, учителю. А може десь у тебе
Знайшовся б острівець серед світил у небі?
Я сів би на коня… — знов думка підвела:
Не маю ж ні коня, ні до коня сідла;
Хіба що сам я кінь (таке лиш байкареві
Приснитись може: Кінь, що їде на Коневі!).
Та скільки їх таких — не в байці — у житті!
Їх більше, як піску на Гадяцькій путі!
От сам себе везеш, несеш, біжиш і ходиш,
І це не зветься "я",— а племена й народи,
Що з шляху збились, що дожились (на сміх):
Тут не пішлеш листа, там і писати гріх!..
В цю мить озвався хтось: "А де ж про Третю Силу?"
Не "Капітал", не "Кампф" і не "Сміхи" Марила, —
Яку дам відповідь, коли іще вона
Не прорубала в світ жаданого вікна.
Доводилось не раз нам бачити, як двоє
До бійки стануть: бий! — кривавляться обоє,
Аж третій підійде, що бився сам не раз,
І охолодить їх та ще й поучить нас.
Так збилися світи: між Заходом і Сходом
Вже курява встає. Куди їм на народи,
На наші глянути; на ті, що вже були
У побоєвищах, де і хрести, й орли,
І зорі майоріли!.. Мій поете,
Туди не хоче й глянути плянета,
Але вона подивиться! В той час —
Згадає нас і той, хто ще й не чув про нас!
Лист 4
"Про що писати тут, на брукові Парижу,
Принісши з вулиці і голову несвіжу,
І вуха, сповнені словами брехунів,
А в серці стомленім — запізній жаль і гнів…"
Учителю, мені — хоч учневі твоєму —
Не тяжко розв’язать таку тяжку проблему:
Тепер не в моді кінь, ні навіть четвірня,
(вже й циган пересів на авто із коня!),
Отож беру плаща, свою чорнильну славу,
І на вокзал мерщій! Вези в мою Варшаву
Залізний фаетон! Я змучився до сліз
Без сонця нашого, ромашок і беріз;
Без пісні нашої і без тополь високих,
Без дівчини, що стрів її на довгі роки;
Без друга вірного, якого тут знайти
Я понад все б хотів!.. (Учителю, прости!) —
Так мріючи, подавсь… — та не по власній волі
Зненацька опинивсь на Єлисейськім Полі;
Спинивсь не тільки я — зібрався ввесь Париж,
Щоб подивитись, як Гора зродила Миш:
На гребенях дахів, немов нап’ятий клапоть
Тканини сірої — лежав грубезний лапоть!
Коли б лише лежав! Він владно тупотів,
Ривком здіймаючись над плетивом дротів!
І кожен раз, як він із скрипом пер угору —
Із іскрами на нас летіли бруд і сморід,
А на дахах тоді лишалися сліди
Таєжної землі, багнюки і води!
У лаптеві було не тяжко упізнати
Того, кого і ти посмів потурбувати,
Бо ноги в нім були ведмежасто-криві,
Відомі тільки там, у царственній Москві!
Та натовп глядачів — лиш дивувався з чуда
І вірити не хтів, що вже топтались люди,
Що перших глядачів — неначе й не було,
Що лапоть з них зробив саме червоне тло!
Учителю, я все ж продерся до вокзалу:
Там рейки й потяги розчавлені лежали;
Я кинувсь в інший бік: на полі наче брук
Каміння повно! Ген сплетінням дивних рук
Лежали димарі!.. Нарешті із руїни
Хтось вигукнув: "Куди? Ви у яку країну?"
"Я в Україну!" — "Що?..Я в Польщу!"— "До біди —
Там лапоть полишив також свої сліди!
І Братислава й Мєнськ, красуня Прага й Відень —
Зазнали всі вони урочистих відвідин
Того, хто глядачів притоптував "слєгка"
Під польку, під чардаш, під інт, під гопака!.."
О, вежо Ейфеля! Чому ти не рухлива?
Чому не кинешся, щоб проколоти диво,
Що топчеться і тут, як виходець з лісів,
По чести Франції!..— Не чути голосів
Мазепи й Костюшка. А чути — про незгоду:
По шию у воді — ми ще б’ємось за воду,
Недарма ж лаптеві дійшлось аж у Париж,
Що радий всім байкам про Гору і про Миш!
Порадь, учителю, як повісти в цю пору,
Що інша байка тут, що Миш — зродила Гору,
Бо я лише тоді зумію віднайти
Те, що шукав колись в чужому місті ти.
Лист 5
Насупроти вікна (коли не мерзлі шиби)
Видніється собор. Він мов камінна скиба
Чорніє в небесах; вже добрих триста літ,
Як з грішної землі він розпочав свій зліт.
…………………………………………………
…………………………………………………
Нова вода в ріці, нове на ниві рало,
Нові лягли шляхи, нова душа прийшла,—
Потрібний людям дух — не писар із села!
………………………………………………
………………………………………………
І ще одно скажу: мені було б байдуже,
Хто у соборі є і хто у ньому служить,
Якби не вірив я, якби в душі моїй
Висів лише плякат про навкулачний бій;
Якби я лиш писав,— а я пишу і плачу,
То ж може Бог мені за ці думки пробачить…

А світ все нижчає, все вище й вище сходи
До радости людей, братерства і свободи;
Все більше мертв’яків, що ходять як живі,
Та з червом у душі і з червом в голові;
В Європі — меншає і меншає Європи…
І дружби меншає… І скоро в телескопи
Ми вірности шукатимем! — Прости,
Чи ж не шукав її, учителю, і ти?
Чи вже забули ми Ейвонця вічне слово:
"Що сплачено давно — плачу й плачу наново",
Чи, — замість лету веж, — загрузши у ріллі,
Лише чекаємо на Бога на землі?
Лист 6
Добридень, вчителю! Пробач за всі турботи.
Я щойно з фабрики. Як вийшов за ворота
Цивільної в’язниці в Божий світ, —
Подумав я: "Для чого лити піт?
Для чого слухати круті, огидні крики
Старого майстра? Він — знавець великий
У виробництві шаф. І добре, і гаразд,
Але до чого ж тут і ляпаси образ,
І здивування: що, мовляв, іще не вмієш?
Ти й досі не зробив? Ти замість праці — мрієш?..
Але не мріяв я — обдумував листа
І, шафу тешучи, витесував хреста.

Згадав Сковороду, що мовив несьогодні:
"Солодка праця, як вона природня" —
Згадав Сковороду, і свій забутий дім,
І вулик у садку, і мудрих бджіл у нім
І думав: чи й вони так радісно літали б
Коли б примусив їх… ну, грати на цимбалах,
А не збирати мед?
Тут цілий зміст листа.
Сьогодні на землі тумани і сльота,
А на стрімкім даху, на самім гострім краї —
Працює коминяр, працює і співає
І голос той бринить, мов журавлиний ключ.
О, любий голосе! О, промене з-за туч!
Тобі б лунати там, в співочому Міляні,
…………………………………………
Ще пригадав тоді душні донецькі нори,
Шнурочок жовтих верб, вугілля курні гори
І групу шахтарів, яка до шахти йшла.
Між ними — молодих ще в свиті із села;
Він сумно так дививсь, неначе йшов на страту.
Із прадідних полів хто смів його забрати,
Забрати й кинути в розверзнену нору,
На смуток плугові, на посміх шахтарю?!
Новітній Вавилон, де все і всяк змішалось,
Де сплутали перо, сокиру, меч і рало;
Де все людське життя — в нікчемнім папірці,
Честь — у прислужництві, любов — у гаманці!..

Учителю, ти там, де Білі Острови, —
Зустрінь Сковороду, поговоріте ви
І напишіть до всіх, що збилися сьогодні:
"Солодка праця, як вона природня".
Лист 7
Даремне я щодня у поштаря питаю —
Нема й нема листів.